Можна вважати взірцем пастирський підхід Предстоятеля до найболючішого питання українського православ'я: «Автокефалія не має бути самоціллю. Це природний процес у житті Церкви, який неможливо ані прискорити, ані сповільнити. Якщо ж втручатися в хід дозрівання церковної самосвідомості, то негативні наслідки дадуть взнаки й будуть згубні як для пастирів, так і для пастви», - ці слова, сказані кілька років тому, актуальні й сьогодні.

У бесіді з Його Блаженством ми навмисно не зачіпали гострих церковно-політичних тем. У декількох інтерв'ю, що з'явилися в пресі навесні цього року, а також в актуальних зверненнях з різних приводів громадського життя Владика ясно висловив своє бачення спірних питань. Наша розмова з Предстоятелем стосувалася переважно внутрішнього життя Церкви, її єпархій та пастирів, місії й насущних потреб.

УКРАЇНА
- Ваше Блаженство, Ви багато подорожуєте єпархіями України, буваєте в різних місцях. Яким Ви бачите портрет православної України?

- Українську землю населяють люди багатьох національностей, і в нашій країні, особливо останнім часом, з'явилося безліч так званих «церков». Проте, коли відвідуєш єпархії нашої Церкви, монастирі, окремі парафії, приємно вражає те, що люди шанують церковні передання, дотримуються стародавніх звичаїв щодо свят, а також усіх важливих подій у житті людини, починаючи від народження дитини й закінчуючи похованням. Ці традиції необхідно берегти, пізнавати глибше та частіше згадувати про них. Кожна людина гідна того, щоб мати перед собою історичний і богословський «профіль» нашої святої Церкви.

Долі Церкви в руках Божих. Христос заснував Церкву, освятив її Своєю кров'ю, щоб люди могли досягати спасіння у співпраці з Богом, кажучи грецькою - у синергії. Треба знати своє минуле, своє коріння, звідки ми одержали початок нашої віри. Дуже багато зустрічей не тільки з інтелігенцією Церкви - богословами, священиками, але й іншими людьми свідчать, що наш народ цінує свою Церкву. Багато людей стурбовані тим, що молоде покоління не має можливості черпати з духовних джерел, хоча про духовність нині говориться дуже багато. Необхідно викладати Закон Божий у світських навчальних закладах, хоча б на факультативних засадах. У Києві цього року за рішенням міського голови проводиться експеримент з викладання християнської етики в 90 школах міста. Але цей експеримент - виняток. В інших місцях цей процес просувається дуже складно, є перешкоди з боку атеїстів, серед яких деякі нинішні депутати і частина громадськості.

Ми віримо, що знання історії своєї Вітчизни, Церкви й православ'я необхідні змалку; це допоможе дітям бути всебічно розвиненими у майбутньому, стати гідними громадянами країни й свідомими членами Церкви.

Залишається багато проблем з розколом, що мав місце в 1992 році. Це турбує як державу, так і саму Церкву. Ми, люди віруючі, сподіваємося, що Бог буде милостивим, і прийде такий час (ми молимося, наближаємо його, як можемо), коли всі єдинокровні та єдиновірні українці обіймуться і стануть у єдності, у союзі миру, у дусі християнства єдиною родиною - і державною, і церковною.

Церква сьогодні одержала такі можливості, які колись і не снилися. Найголовніше, що після розпаду Радянського Союзу Церква отримала право відкрито проповідувати Євангеліє, творити добро, свідчити світові про те, що її члени - це люди, які вірують по-справжньому, не тільки теоретично. Церква вимагає від православної людини, щоб її віра виражалася не тільки в переконаннях, але в усьому житті й діяльності.

- Дивує, захоплює й викликає почуття подяки Богові саме життя в єпархіях, парафіях і монастирях, а також старанна молитва людей, які приходять на богослужіння. Звертаєшся до людей під час богослужіння, проповіді - і бачиш, з якою увагою моляться старі й молоді, незважаючи на попередні десятиліття войовничої антирелігійної пропаганди. Наші богослужіння досить довгі, але як дорослі, так і діти стоять з неослабною увагою, і це дуже зворушує. Особливо велика радість від соборного співу Символу віри й молитви «Отче наш», а масове Причастя зміцнює надію на майбутнє. Думаю, що такий народ почує Бог і простить усі наші провини, і Церква буде, як і раніше, сильною духом і народом своїм, котрий з благоговінням приймає церковні таїнства й богослужіння.

У кожній області України є щось своє, традиційне, що супроводжує свята. Це й різноманітний одяг, і традиції, які мають місце як удома, так і в церкві, - все це прикрашає світ Божий, родину віруючих людей і викликає оптимізм.

- А до яких місць Вам хочеться постійно повертатися?

- Насамперед до своєї батьківщини, адже вона дається людині раз і назавжди. До свого рідного села, де були зроблені перші кроки до Церкви, до розуміння її життя. Це рідне село на Поділлі - Марківці, де й досі збереглася кам'яна церква, побудована у XVIII столітті місцевим поміщиком. Саме в цьому храмі я починав прислужувати у вівтарі.

А ще хотілося б завжди повертатися до Києво-Печерської Лаври. Я радий, що маю щастя жити під омофором Цариці Небесної та трудитися під захистом Лаври.

Душею я завжди також зі Свято-Успенською Почаївською Лаврою, куди я ходив уперше пішки в 9-10 років з мамою й бабусями. А нині я буваю там тому, що ця Лавра ставропігійна, безпосередньо підлегла Предстоятелю Церкви. Небесна краса Лаври залишилася такою ж, як і за часів мого дитинства. Вона приваблює прочан з усіх кінців світу.

Хочеться частіше бувати й у третій нашій Лаврі - Успенській Святогірській, що у Донецькій області, історія якої також багата подвигами, дивами, молитвою й міцним стоянням у православ'ї. Вона сьогодні відроджена, туди звершують паломництва багато прочан не тільки з нашої країни, але й з країн близького й далекого зарубіжжя.

Є також кілька храмів, у матеріальній підтримці яких я по змозі брав особисту участь. Якби дозволяв час, мені хотілося б бувати там частіше.

Думаю, що в кожної людини є свої заповітні місця, які треба пам'ятати, тому що людина без пам'яті минулого важко виконує свої обов'язки в сьогоденні, тим паче не може правильно дивитися в майбутнє.

ЦЕРКВА
- У Церкві іноді відбуваються переміщення архієреїв з кафедри на кафедру. Скажіть, чим це обумовлено, і що для Вас є показником того, що архієрей перебуває «на своєму місці»?

- Я намагаюся, щоб переміщення як єпископів, так і священиків, відбувалися якомога рідше. Але з різних причин іноді доводиться вживати таких заходів. Наприклад, рішення може бути пов'язане зі здоров'ям того чи іншого єпископа або з певними обставинами. Бувають і міркування пастирського характеру, коли до певної області потрібно поставити людину активну, високоінтелектуальну, щоб допомогти в розвитку церковних громад. Є й інші причини, пов'язані з конфліктами. Буває, що не складаються нормальні стосунки між духовенством і віруючими. З пастирських міркувань і заради блага Церкви доводиться, хоч і рідко, переміщувати єпископів на інші кафедри.

- Ваше Блаженство, практично в кожній єпархії є єпархіальна преса, але, на жаль, вона не дуже високої якості. Чому їй так мало приділяється уваги?

- Я не думаю, що мало уваги приділяється, проблема в іншому: «той, хто шукає, завжди знаходить», а шукачів не так багато. Сьогодні ми розбалувані православною пресою, на відміну, до речі, від телебачення, тому що в нас поки немає особливого доступу до телеканалів. Навіть на багатьох парафіях, які живуть дуже скромно, є парафіяльні листки або газети, крім того, видається маса літератури. Було б тільки бажання читати. Раніше кожна духовна книга цінувалася на вагу золота, книги переписували вручну, дбайливо зберігали. А сьогодні навіть наша центральна загальноцерковна газета не викликає широкого інтересу. Просто в людей змінилося ставлення до літератури: вони стали «перебірливішими». Але це стосується не тільки церковної літератури. Наскільки мені відомо, багато людей місяцями не читають ніякої світської преси взагалі: ні журналів, ні газет. Більшість тільки дивиться телевізор, і саме звідтіля й черпає новини.

- Ваше Блаженство, у нас ниін справді забагато літератури в церковних крамницях. Деякі говорять, що назріла необхідність профільтрувати її, тому що не все те, що продається, - гарне за якістю чи змістом. Як Ви вважаєте, чи є потреба у певній цензурі стосовно літератури, розповсюджуваної у храмах?

- Це першочергова потреба стосовно літератури. До революції були церковні цензори, які давали добро на друк тієї чи іншої книги або забороняли його. Сьогодні ж кожен видає, що хоче, купує, перепродує, не питаючи ні благословення, ні дозволу. Ми намагаємося регулювати цей процес. Вже створено комісюя при Священному Синоді, яка буде займатися богослужбовою літературою. Адже існує маса різних акафістів, серед яких є не тільки літературно убогі, але й безграмотні з богословського погляду. Потребують редагування й тексти служб новопрославленим святим. Це вимагає кропіткої роботи фахівців. Ми намагаємося робити все можливе за сьогоднішніх умов. Було б добре поставити розмежування між літературою, яка необхідна й важлива для спасіння, і літературою релігійно-філософською, християнською прозою, призначеною не тільки для церковних крамниць. Звичайно, світські магазини або приватну книготоргівлю Церква контролювати не може, та це й не потрібно. Але для літератури катехізичної, святоотцівської, богослівської потрібно ввести церковну цензуру, і без дозволу не продавати такі книги в церковних крамницях.

- Якої православної літератури, на Вашу думку, нині не вистачає?
- Сьогодні, шукаючи методів викладання Закону Божого в середніх та вищих світських навчальних закладах, люди потребують катехізичної літератури, якої у нас, на жаль, недостатньо. Ми намагаємося розвинути місіонерство. Нині саме той час, коли необхідна місія у проповіді, в самому житті церковному та в богослов'ї. На останньому засіданні Священного Синоду Полтавське місіонерське духовне училище реорганізовано на Духовну семінарію місіонерського профілю, що готуватиме кадри для місіонерської роботи. Можливостей для такої роботи дуже багато, а кадрів немає. Ще є потреба в новій літературі для недільних шкіл. У вихідні дні у зв'язку з богослужіннями у священиків більше навантаження, тому їм самим важко займатися дітьми. Але знаходяться світські люди з церковною освітою, які успішно ведуть заняття в недільних школах. Буває таке, що діти при цьому гуляють на подвір'ї, а уроки слухають батьки. Ми готуємося найближчим часом видати «Закон Божий» - цим займаються Київські духовні школи. «Катехізис» і «Закон Божий» сьогодні - першорядні речі. Існує брошура «Ази православ'я», яка багато разів перевидавалася, але її недостатньо навіть для початківця.

- Ваше Блаженство, а чи можна буде в наших храмах побачити молитвослов українською мовою? Не секрет, що у багатьох храмах на питання, чи є в продажу Євангеліє, Біблія або молитвослов українською мовою, у відповідь можна почути, що читати Писання чи то молитися українською не можна.
- Думаю, що так люди відповідають від незнання. Наша державна мова - українська, хоча для Церкви це й не настільки важливо, оскільки вона, перебуваючи на землі, не зв'язується при цьому «вузами» держави, але книги в церковних крамницях повинні бути й українською мовою. Що стосується богослужіння й богослужбової мови, то навіть прості люди, без освіти, схильні зберегти церковнослов'янську мову як богослужбову. Як мені нещодавно сказала одна парафіянка: «Церковнослов'янською мовою хоча б не лаються». Ця мова сприймається народом як богослужбова.
Кілька разів Митрополія видавала дитячі молитовники українською мовою - кольорові, захоплюючі. Видано Євангеліє українською та деякі богослужбові книги. Тож потроху прохання читачів виконуються, а ми по змозі намагаємося задовольнити їхні потреби.

- На останньому засіданні Священного Синоду було створено Комісію з перекладу богослужбових текстів.
- Так, з перекладу та зі створення.

- Планується перекласти весь корпус богослужбових книг, чи тільки основні з них?
- Перекласти всі книги неможливо, тому що, крім дуже тривалого часу, це вимагає значних зусиль фахівців. Тому будуть перекладені лише основні книги.

УКРАЇНА

- Ваше Блаженство, в інтерв'ю минулих років Ви говорили про те, що колись мріяли бути парафіяльним священиком. Але стали Предстоятелем Церкви, і як Предстоятель маєте тепер значно більше можливостей влаштовувати життя на парафіях так, як вважаєте за потрібне. Якою, по-Вашому, має бути сучасна парафія?

- Парафіяльне життя не таке легке, як здається ззовні та як видавалося мені в молодості. У людей склалося враження, що Церква завжди мала гроші й сьогодні теж багата. І коли запитаєш того, хто каже таке: «Ви хоч ламаний гріш поклали до церковної скрині?», - у відповідь почуєш: «А навіщо, я про це навіть не маю уявлення». Незаможні просять допомоги в Церкви, а вона далеко не завжди здатна допомогти, тому що сама існує на пожертвування. Інша справа за минулих часів, коли людей у церкві було більше і парафії були багатшими, ніж сьогодні. Проблема наших парафій - відсутність катехізаційної роботи з людьми. Деякі парафії обмежують свою діяльність лише обрядовістю: поставити свічку, подати просфору, відбути шумні хрестини - та й усе. А глибини, сутності Церкви люди не знають.Дуже багато означають кадри - це майбутнє парафіяльного життя. Тому перед тим як направити священика на парафію, ми вкладаємо в нього всю душу, даємо йому духовну освіту, щоб він міг організувати повноцінне парафіяльне життя. Але не все складається так, як хотілося б. Іноді священик потрапляє в бідну парафію, прибуток якої становить лише кілька десятків гривень на місяць. І, звичайно, не кожен священик готовий до такого подвигу, особливо сімейний. Сьогодні молодь хоче жити комфортабельно. Молодому священику насамперед потрібно бути героєм. Тому в народі й кажуть: який піп, такий і прихід.

- Про які недоліки парафіяльного життя, на Вашу думку, варто було б говорити відкрито в церковній пресі задля їх подолання?

- Насамперед, про обрядовість, за якою люди не бачать сутності Церкви. Потрібно, щоб парафіяни розуміли хоча б основи Святого Письма, знали, що за тим обрядом, який звершується у церкві, є ще й глибокий зміст.Не всі священики проповідують за кожним богослужінням. Особливо ті, хто живуть у місті, а служать у селі: відслужив, треби відправив - і тиждень вільний. Не секрет, що наші семінаристи одружуються на світських дівчатах. Матінка повинна бути одна на все життя, а світські дівчата прагнуть зручніше жити, щоб була машина, квартира. І багатьох священиків це спантеличує, тому що, потрапивши на парафію, вони бачать, що коштів для задоволення цих потреб там немає. Проте насамперед багато чого залежить від того, який священик.

- Ваше Блаженство, а яке місце в житті парафії може займати ініціатива мирян? Наскільки вони можуть бути залученими в процеси, які відбуваються на парафії?

СВЯЩЕНИК

- Ваше Блаженство, які пастирі потрібні сучасному суспільству?

- Звичайно, всебічно освічені, які мають не тільки богословську освіту, але й світську, користуються своїми знаннями, віддають людям душу й серце, ведуть їх до Бога, до тієї зустрічі, що рано або пізно відбувається в житті кожної людини. У пастирів має бути почуття відповідальності за велику справу Христову та - найголовніше - життя за заповідями Божими. Якщо священик буде добре проповідувати, а в житті робитиме протилежне, то горе тому священику та його парафії.

- Молоді люди, які закінчують семінарію і потім висвячуються та їдуть на парафії, часом виявляються молодшими всіх своїх парафіян. Наскільки виправдане висвячення таких священиків, які набагато молодші за свою паству?

- Виправдань тут шукати складно, але є на те причини. Головна з них полягає в тому, що постійно відкриваються все нові й нові парафії, а знайти досвідчених старців неможливо, тому що відбувся розрив вікового наступництва духовенства. Після революції в роки гонінь просто знищили духовенство середнього віку. Коли закінчилася війна й почали відкриватися храми, архієреї не могли відмовити людям у відкритті парафії, і тоді стали висвячувати дуже багатьох без фахової освіти й навіть підготовки - одного уміння хреститися часто було достатньо.
Схожа картина спостерігається й нині, коли настала пора благоденства Церкви. Відкриваються нові парафії, які потрібно оживити служінням, а посилати нема кого - старих у нас немає. Не думаю, що молодість - це проблема, тому що можна бути молодим за віком, але зрілим за знаннями, відповідальністю й господарьовитістю.
Якщо ми не надішлемо молодого священика, то розкольники пошлють таких, що гіршими за наших виявляться. І люди приймуть, тому що їм важливо, аби була служба.

- У розмові про парафіяльне життя Ви згадали випадки, коли випускник семінарії бере собі в дружини світську дівчину. Скажіть, а якою має бути сучасна матінка?

- Насамперед, віруючою, благочестивою, тому що матінка на парафії може зробити багато: примирити людей, спонукати на різного роду парафіяльну діяльність. Є матінки, які набагато активніші за батюшок. Я знаю таких жінок, які організували дома для людей похилого віку і дістають на них кошти, допомагаючи людям спокійно доживати свій вік на землі. Матінка може бути найактивнішою помічницею батюшки в роботі з людьми. Спеціального інституту, який би готував матінок, не існує. Але є школи, де дівчата навчаються не тільки регентській справі, але й музичній, богословській, що потім є величезною підмогою священику. Набагато краще, коли випускник семінарії одружується не на світській дівчині, а на тій, котра піде з ним рука в руці по життю й до смерті буде разом з ним.

- Насамперед, віруючою, благочестивою, тому що матінка на парафії може зробити багато: примирити людей, спонукати на різного роду парафіяльну діяльність. Є матінки, які набагато активніші за батюшок. Я знаю таких жінок, які організували дома для людей похилого віку і дістають на них кошти, допомагаючи людям спокійно доживати свій вік на землі. Матінка може бути найактивнішою помічницею батюшки в роботі з людьми. Спеціального інституту, який би готував матінок, не існує. Але є школи, де дівчата навчаються не тільки регентській справі, але й музичній, богословській, що потім є величезною підмогою священику. Набагато краще, коли випускник семінарії одружується не на світській дівчині, а на тій, котра піде з ним рука в руці по життю й до смерті буде разом з ним.

- Насамперед, віруючою, благочестивою, тому що матінка на парафії може зробити багато: примирити людей, спонукати на різного роду парафіяльну діяльність. Є матінки, які набагато активніші за батюшок. Я знаю таких жінок, які організували дома для людей похилого віку і дістають на них кошти, допомагаючи людям спокійно доживати свій вік на землі. Матінка може бути найактивнішою помічницею батюшки в роботі з людьми. Спеціального інституту, який би готував матінок, не існує. Але є школи, де дівчата навчаються не тільки регентській справі, але й музичній, богословській, що потім є величезною підмогою священику. Набагато краще, коли випускник семінарії одружується не на світській дівчині, а на тій, котра піде з ним рука в руці по життю й до смерті буде разом з ним.

- Владико, а якщо говорити не тільки про матінок, а більш широко: яке може бути місце жінки в Церкві, як вона може їй послужити?

- Жінки у наших храмах найчастіше бувають регентами хору або псаломницями. Покликання жінки - виховувати дітей, і в парафії вона може зайнятися саме цим. Жінки можуть також організувати й вести парафіяльну бібліотеку, вести уроки в недільних школах. Жінка має бути вірною помічницею і другом своєму чоловікові. Це теж відповідальна місія.

ЛЮДИНА

- Ваше Блаженство, Вам, як Предстоятелю Церкви, напевно надходить дуже багато листів, прохань про допомогу та молитву. Чи справляєтеся Ви з обсягами кореспонденції?

- Досі я відповідав на всі листи. Щодня я отримую близько п'ятдесяти листів, приблизно стільки ж телеграм. Багато буває листів від хворих людей. Інші листи, на жаль, зі скаргами. Так вже влаштована людина, що, переживши радість, забуває про її джерело, проте неприємності й образи пам'ятає. Всі листи, які я одержую, намагаюся розібрати й прочитати, а потім і відповісти на них, хоча й доводиться сидіти з цим до пізньої ночі.

- А що Ви робите зі скаргами на священиків?

- Пересилаємо преосвященному тієї єпархії, звідки надійшла скарга, з проханням вникнути в суть справи, розібратися, по можливості - доповісти. З кореспонденцією ми намагаємося не відкладати. Я п'ять років працював у Патріархії, а там кореспонденція стояла в мішках, і коли Святійший хворів, нам доводилося раз на квартал розбирати ці мішки. Ми їх тоді цілодобово сортували. Так що краще зробити сьогодні, щоб не відкладати на завтра. Багато людей звертається до нас з проханням молитов, особливо якщо довідується, що я збираюся до святих місць, тоді надсилають тисячі імен. Ми веземо з собою дві-три валізи імен, коли їдемо до Афону чи Єрусалиму, і там намагаємося читати всі записки.

- Ваше Блаженство, чи траплялося Вам бути свідком дивовижного втручання Божого в життя людей, наприклад, за Вашою молитвою?

- Про результати своєї молитви я не хотів би говорити. Але молитва - велика чудодійна сила Божа, що вершить неможливі речі. Мені довелося у житті бачити людей, які одержували що просили, і з радістю приходили дякувати, розповідали, як Бог допоміг їм після сповіді чи соборування. Особливо часто бувало це в місцях, де знаходяться особливо шановані святині - чудотворні ікони Божої Матері. З такими людьми трапляються зустрічі й тепер, слава Богові. Буває, людина каже, що вона молилася, але нічого не допомогло. Тоді доводиться розмовляти, простими словами пояснювати, що воля Божа не грається з нами, і якщо ми схиляємося перед нею, то милість Господа нас не залишає. Коли маленькі діти тягнуться до гострого ножа або палаючого вогню, мати ніколи не дозволить їм доторкнутися, хоча дитина цього й хоче. Так і ми, буває, просимо й не знаємо, чого просимо. Але всякий, хто звертається з проханням до Бога, згідно свідчення і досвіду Церкви, не залишиться без відповіді.

- Ваше Блаженство, а у Вашому житті траплялися випадки, коли явно була отримана Божа допомога? Можете розповісти?

- Було таке. Колись давно я купався у морі, й раптом мені звело судомою ногу: біль нестерпний, тягне донизу. Я просив святителя Миколая, якого дуже шаную, дати мені померти в іншому місці, а не в морі. Ледве-ледве я зміг доплисти до берега, і це було явне диво. Що стосується інших речей, то протягом життя бували різні випадки. Не про все, що Промисел Божий дає людині, можна розповідати. Бувають таємні дива.

- Християнину часто буває складно жити в умовах великого міста, суєта заважає зосередиться на молитві, на читанні Слова Божого... А Ваша резиденція розташована майже в самому центрі мегаполісу. Що Ви порадите християнам, які живуть у великих містах? Як їм правильно організувати своє життя?

- Думаю, що на будь-якому місці, де б не жила людина, чи то в багатоповерховому будинку, чи то ближче до землі, у селі або приватному секторі, вона скрізь однаково думає про себе та людей, і насамперед, не може не задуматися, коли залишається на самоті, над питаннями: «Навіщо я існую? Звідки я прийшов і для чого? Куди піду після цього?» Ці питання неминучі для кожної людини. На кожному місці людина може молитися, трудитися, допомагати, чим може й кому може, - місце ролі не відіграє. Що стосується Лаври, так склалося, що я живу тут, оскільки київський кафедральний собор захоплений розкольниками. Я радий, що живу в Лаврі - під покровом преподобних і разом з ними. Не зовсім зручно для Лаври те, що тут перебуває церковний центр: єпархіальне управління, митрополія й духовні школи, тому що приміщень у Лаврі не вистачає. Студенти в нас живуть по 13-15 чоловік в одній кімнаті.
Нині дуже часто приходять у Лавру різні існуючі в нас братства зі своїми гаслами, висувають вимоги, поводяться просто неналежним чином на території Лаври. За старих часів люди за багато кілометрів до святині ставали на коліна, і так ішли. Добре, що наш народ стоїть за чистоту православ'я, яку передасть майбутнім поколінням, але змінюються методи боротьби, з'являється дратівливість, і люди іноді ногами топчуть, самі не знаючи що.
Де Господь поселяє нас, там ми й живемо. Будь-яке місце зручне для спасіння.

- Життя в селі, провінції - більш спокійне й розміряне, а в міському - суєти більше. Як зберегти Христовий мир усередині себе?

- Треба виходити з обставин, у яких живе людина, але при цьому завжди залишатися християнином, любити Бога й ближніх. Тим, у кого хоч іноді буває вільний час, можна побажати спілкуватися з природою, відпочивати за містом, частіше бачити красу Божого світу, що не завжди помітна з вікна високого будинку. Часто не поїздиш, але хоча б раз на декілька тижнів треба виїздити на природу, робити собі такий подарунок, щоб відпочити від суєти.

СВІТ

- Ваше Блаженство, нові технології стрімко вриваються до нашого життя, і церковне суспільство не може залишатися осторонь від цього. Корисні вони чи шкідливі для християнина?

- Розвиток технологій такий активний, що вже часом і дивуєшся, як люди раніше могли жити без мобільного телефону, адже тепер ним користуються всі - від малого до великого. Вік технологій приніс багато катаклізмів, і, звичайно, техніка, що нас оточує, не тільки служить нам, але й шкодить, однак відмовитися від плодів цивілізації неможливо. Але ж ще відносно недавно деякі благочестиві люди вважали, що електрика походить не від добрих сил. Розвиток технологій дає людині багато чого, але багато чого й віднімає: спокійне й довге життя, чисту атмосферу. Техніка, машини - все це «захаращує» людину, проте цього не зупиниш. Доводиться упокорюватися й жити за таких обставин, які склалися. Треба пам'ятати про Бога на будь-якому місці, а з Богом нічого не страшно: ані скорботи, ані хвороби, ані інші негаразди.

- Ви часто буваєте в країнах Європи. Як би Ви оцінили стан духовності в Європі?

- По-різному. Все залежить від країни, історичних подій. Наша стара еміграція, яка виїхала після революції до Західної Європи, разом з собою привезла православні традиції й відкрила Заходу православ'я. Цих людей було не так багато, але вони багато зробили. Нині все різко змінюється. У всіх західних країнах - безліч наших людей у пошуках роботи й зарплати. Церква всіх їх поєднує й ріднить зі своїм народом і землею. Нині на Заході дуже багато роботи, інші підходи й методи. Слава Богові, що ці люди будують і відвідують храми, прагнуть належати істинній Церкві.
Протестантизм останнім часом став сухішим порівняно з тим, яким був раніше, католицизм став практичнішим. Православних на Заході не так багато, але вони є в усіх країнах, хоч і поводяться по-різному, але зберігають віру. Тому західне православ'я визначається головним чином емігрантами, які приїхали в пошуках роботи. Думаю, як перша еміграція посіяла насіння православної віри в західних країнах, так і нинішня хвиля еміграції зробить свою добру справу.

- У різних країнах Європи держава по-різному ставиться до Церкви. Який досвід відносин держави й Церкви можна було б запозичити Україні?

- Коли говорять про взаємини Церкви й держави, то найчастіше згадують ідеал симфонії, кажуть, що саме до подібного слід прагнути. Я впевнений, що ніякої симфонії між державою й Церквою не може бути, тому що кожна сторона має свою межу відповідальності. Церква покликана просвітлювати всіх світлом Христовим, держава має берегти свій народ, сприяючи його процвітанню, миру й спокою, захищати його. Складно говорити й про європейську модель взаємин держави та Церкви. У кожній країні свої звичаї, своя історія. Але, як мені здається, у жодній країні немає особливо тісного контакту між державою й Церквою, він нереальний, тому що на ґрунті цього одна зі сторін прагнутиме до того, щоб поневолити іншу. Найкраще, думаю, щоб держава і Церква, шануючи одне одного, розуміли своє становище й виконували свої обов'язки, не беручись за «чужу» справу.

- Дякую за бесіду, Ваше Блаженство. Прошу наостаннє передати побажання читачам нашого Інтернет-порталу.

- По-перше, бажаю, щоб у вас постійно зростала кількість читачів. Я говорив, що наш народ мало читає газет і журналів, а ось Інтернет з кожним роком стає все популярнішим. Нехай допомагає Бог вашій справі. Ми молимося за всіх, хто передає записки на поминання через ваш сайт. Усім вашим читачам бажаю постійно зростати й зміцнюватися у вірі. У нашому складному світі всім нам бажаю виконувати заповідь апостола: «Завжди радуйтеся. Безперестанно моліться. За все дякуйте». І Бог миру буде з усіма вами.

Бесідував священик Андрій Дудченко
Фото архімандрита Олександра (Драбинка)

http://orthodoxy.org.ua/uk/v_gostyah_u_redaktsii/2007/04/27/7517.html

Написати перший коментар

Комментарі дозволено залишати тільки зареєстрованим користувачам.
Зайдіть в систему або зареєструйтесь.