Духовне становлення владики Аліпія відбувалося в дуже складних умовах. Усі священики його рідного села загинули на каторзі, тому опікувати віруючих не було кому. Після духовної семінарії Василь Погребняк повернувся додому вже в рясі. Відтоді розпочався нелегкий шлях священнослужіння - аж до великої схими.
15 років тому єпископ Аліпій був одним із тих архієреїв Української Православної Церкви, хто повстав проти незаконних дій тодішнього предстоятеля митрополита Філарета.
Нині схиєпископ Аліпій на спокої, мешкає в місті Красний Лиман Донецької області. Служить, молиться, опікує свою паству...

«Комуністи вигадали мені бабусю з Одеси»

- Ваше Преосвященство, розкажіть, як Ви прийшли до Бога?

- У нашому районі каральні органи репресували всіх священиків. Віруючі залишилися без опікування і, як вівці без пастиря, розсіялися. У сусідньому селі утворилася група «катакомбників», які щосили намагалися зберегти свою віру. Пам'ятаю, ці люди вичитували всі молитви до буквочки, вистоювали добове коло богослужінь...

Я тоді був дитиною. Саме в цій громаді мене навчили читати церковнослов'янською, співати гласи, ірмоси - одним словом, усього, що необхідно для служіння при храмі. А коли підріс, односельці запитували: «Що ж ти ходиш туди? Адже вони сектанти». Я тоді запитав матінку: «Чому кажуть, що ви сектанти?» Вона у відповідь: «Дитинко, це біда наша... Ми не сектанти. Отець Єпифаній і святогірські старці опікували нас. Але всі батюшки загинули на каторзі, і немає нікого, хто б нас повів».

Після закінчення школи та служби в армії я поїхав вступати до духовної семінарії. До рідного села повернувся вже ієромонахом. Матінка-«катакомбниця» сказала мені: «Ми наставляли тебе в дитинстві, тепер ти нас опікуй». І став я служити тут, сповідав, соборував, причащав. Ми суворо дотримувалися уставу.

Храму в селі вже не було - нашу дерев'яну сільську церківку на честь Різдва Пресвятої Богородиці в радянський час місцева влада використовувала як клуб, а одного разу діти залізли в підвал, підпалили папір, і вона згоріла.

- Як ставилися односельці до того, що Ви - віруюча людина?

- Якось у газеті «Соціалістична Харківщина» вийшла стаття. Я її досі пам'ятаю дослівно:

«Село Маліївка на Боровщині. У кінці вулиці в зелені дерев потопає чепурненька хата. Рано тут відчиняються двері. Поспішають люди на роботу. Звичайно ж, і Василь Погребняк. 10 класів закінчив у Маліївській школі. Після школи пішов працювати в колгосп. Звичайна біографія сільського хлопця. Але як же життя Василя відрізняється від інших!

Щовечора в клубі, наче й не було напруженого трудового дня, молодь кружляє в стрімкому танці. Допізна лунають бадьорі пісні. Немає серед місцевої життєрадісної молоді тільки Василя Погребняка. Він уникає дівчат. Він більше думає про небесне, ніж про земне.

Ще в дитинстві Василь захворів. Боліли в нього ноги. Тяжко переживав хлопець цю недугу. За вікном гралися діти, Василь мріяв бути з ними, але вража хвороба прикувала до ліжка. Батьки хотіли відвезти до лікарні, а потім подумали: «Нічого, приїде бабуся з Одеси і догляне хворого». Закінчилося тим, що стала його доглядати стара бабуся. Вечорами читала йому Біблію та житія святих. Василь читав, а ночами роздумував над прочитаним. І якось запитав: «Бабусю, чи є Бог?». Вона каже: «Е, коли я захворію, то помолюся, і хвороба відступає». Василь став випрошувати собі здоров'я в невидимої сили.

Минали роки, підростав Василь. У школі вивчав науки: історію, фізику, але все це не затримувалося в голові хлопця. Він почав ходити до дідів у церкву, але ніхто не звернув на це уваги. Тепер Василь хоче вступати до семінарії і достеменно знати, чи існує Бог.

Коли пішов працювати в колгосп, то місцеві хлопці жартома називали його «попом». Ще більше замкнувся у собі Василь, прагне весь час бути на самоті. Ще правління колгоспу підібрало роботу Василеві у полі, залишивши його разом із вівцями й думами про інший світ. А йому треба бути серед веселої життєрадісної молоді. Куди ж дивилися комсомольці й комуністи села!

Хочеться вірити, що товариші допоможуть знайти Василеві правильний шлях у житті та виведуть його на світлу, радісну дорогу, якою наша молодь крокує до комунізму».

Звичайно ж, у мене не боліли ноги, і бабусі з Одеси теж не було. Це все вигадали комуністи, щоб якось пояснити мою віру.

«Після моєї смерті передати семінаристові Васі»

- Як далі склалося Ваше життя?

- Після армії я вступив до Московської духовної семінарії. Час тоді був страшний. До храмів приходили вчителі, керівники району й області, забирали дітей і тримали у виконкомі, доки служба не закінчувалася. Потім відпускали.

А скільки радості в мене було, коли я вступив до семінарії! Хоча в селі не повірили: «Та бреше він! Хто його прийме, та ще й у Москві? То десь поза горбами лазить...».

Вчитися було легко, все, що проходили в семінарії за програмою, я вже знав. І спів, і устав, і полуношницю, щоденні, суботні й недільні богослужіння...

- Чи змінилося ставлення односельців, коли Ви повернулися в рідне село після семінарії?

- Додому я приїхав уже в рясі. Ми жили на іншому кінці села від автостанції, але тільки-но я вийшов з автобуса, як мамі вже передали: «Там Васько твій приїхав, у мантії, і борода до колін». Не вірили, що в мене борода справжня. Господи, скільки всього довелося пережити!

Якось мій старший брат купив «Москвича» кольору «золоте руно». Говорить: «Отче Аліпію, може, куди-небудь поїдемо?» «Давай, - кажу, - у Карпівку, до матінки. Так душа в мене болить...». Приїхали туди, а матінка вже й говорити не може. Я Ісусову молитву над нею почитав, а в неї слізоньки так і капають... І відійшла у вічність матінка Євдокія, упокой, Господи, її душу.

- Владико, які ще люди вплинули на формування Вас як особистості?

- Отець Стефан - настоятель нашого сільського храму. Такий духовний батюшка був: волосся довге, борода густа, підрясника ніколи не знімав, хоча носити його було заборонено.

Активісти-безбожники наполягали, щоб під час Причастя він лжицю в банку з хлоркою опускав - мовляв, щоб не допустити перенесення інфекції. То отець Стефан за банкою скляночку з чистою водою поставив: причастив - і в скляночку, а не в банку. Потім сам пив цю водичку... Страшний був час.

Ще тоді священики ходили під час Великого й Різдвяного постів по хатах із молитвою. Ось староста йде селом і запитує у господарів: «Ви священика будете приймати?». Кажуть: «Будемо». На воротах таких господарів він малював хрестики. А хто не хоче, тих пропускає, не ставить. Я тоді дивився на це й думав: «Господи, це ж ми так без священика залишимося!». А батюшка скрізь заходив, і приймали його дуже радо: дякували пшеницею, хлібом, гречкою. Час після війни важкий був. Згодом цього священика перевели, і церкву закрили. Для активістів-безбожників храм був просто хатою під соломою, а для мене - Чертогом Небесним.

Були в нашому селі ченці ще дореволюційного постригу. І святогірські отці були. Я через матінку Євдокію з усіма перезнайомився. Коли вступив до семінарії, то вони дарували мені книги та ікони. Дають іконочку, а в ній записка: «Після моєї смерті передати семінаристові Васі». Поступово в мене зібралося багато святинь, які становлять історичну цінність.

- У роки безбожництва нелегко було не лише духовенству, а й простим віруючим...

- Коли я вступив до семінарії, а потім до академії, то мені не вірили, що я простий хлопець із села. Там тоді такі люди навчалися!

У Троїце-Сергієвій Лаврі я був уставником у хорі. Потім прийняв чернецтво - після другого класу семінарії перейшов до братії. У сан ієродиякона мене висвятив ректор владика Філарет (Вахромєєв), а в ієромонаха - владика Платон (Лобанков). Його хіротонія в єпископа припала на день пам'яті преподобного Сергія Радонезького, наступної неділі він служив першу Літургію, під час якої  мене й висвятив.

Пам'ятаю, тоді студентам академії не давали прописки: існувало негласне розпорядження - у монастирях не прописувати. Доки в семінарії навчався, була прописка. Закінчив семінарію, пішов в академію - все, йди на парафію. Святійший Патріарх мене ще рік протримав після академії, а потім сказав: «Отче Аліпію, пиши прохання...». Я написав, а він поставив резолюцію: «Направити в Красний Лиман, де проживає мати». Таким чином я й потрапив до рідного краю.

Потім владика Мефодій (Нємцов) запросив мене у Воронеж. Говорить: «Приїдь, ти мені потрібен». Він був головою господарського управління, тому весь час їздив до Москви. Прилетить тільки на Великдень, на Трійцю і того самого дня назад. Я в єпархії був за правлячого архієрея, храми освячував... А потім потрібно було лягати на операцію, і я попросився додому. Воронежу я дуже вдячний - зі стількома подвижниками там познайомився...

«Православ'я перемогло!»

- Розкажіть, будь ласка, про прийняття архієрейського сану...

- Моя єпископська хіротонія відбулася в Донецьку. Приїхали п'ять архієреїв: митрополит Філарет (Денисенко), архієпископи Кіровоградський і Олександрійський Василій (Васильцев, нині покійний), Запорізький і Мелітопольський Василій, а також владики Гліб (Саввин) та Іоанникій (Кобзєв). Під час хіротонії митрополит Філарет сказав мені слово на вручення жезла. Після того, як він вчинив у Церкві розкол, я стільки разів хотів йому це слово в конверті відіслати - нехай би згадав, чого інших учив!

На Донецькій кафедрі я був недовго, потім мене перевели на Горлівську. Постійні погіршення стану здоров'я заважали повною мірою здійснювати архієрейське служіння.

Пам'ятаю, як я поїхав до свого духівника, отця Серафима, запитати про архієрейство. Кажу: «Отче, що мені робити? Приймати?». А він: «Самі не рвіться, а запропонують - не відмовляйтеся. Ви будете потрібні». Що він мав на увазі, кажучи «потрібні», я й досі не зрозумів.

Через деякий час за станом здоров'я я пішов за штат.

-  Ви були учасником історичного Харківського Архієрейського Собору 1992 року...

- Cпочатку ми поїхали до єпископа Житомирського Іова (Тивонюка), нині він у Челябінську. Усі, хто зібрався в нього, розуміли, що так не повинно бути, що даремно Філарет хоче автокефалію. Всі були проти, але тоді приїхав один архієрей (не буду називати імені) й почав нас умовляти: «Давайте, мовляв, з Філаретом разом...».

Господи, помилуй! Що там було! Філарет приставив до нас спостерігачів. Потім додому роз'їжджалися манівцями - боялися нарватися на унсовців. Нині цю подію називають Житомирською нарадою.

Потім митрополит Харківський і Богодухівський Никодим зібрав Собор у Харкові. Звичайно, всі хвилювалися. Під час засідання його постійно викликали до телефону й погрожували, тому до залу він повертався дуже зблідлим. Було таємне голосування, а він, ідучи, щоб відповісти на черговий дзвінок, сказав: «Можете за мене не голосувати. Я віддаю свій голос митрополитові Володимиру».

Більшість голосів тоді було віддано за нинішнього Предстоятеля.

- А потім зустрічали Блаженнішого...

- Нинішній архієпископ Миколаївський і Вознесенський Питирим був тоді намісником Києво-Печерської Лаври. Він замовив на ранок автобуси. Вранці кинулися - немає автобусів! Виявляється, хтось це замовлення скасував. Тоді поїхали машиною. Митрополитові Володимиру влада сказала: «Пересідайте в машину служби безпеки, щоб не було кровопролиття. Поїдете собі тихенько в Лавру». А він у відповідь: «Навіть якщо мене вб'ють, я це вважатиму за честь. Нікуди я не поїду. Народ мене обрав, він мене чекає».

Потім ішли пішки, зупинилися біля Володимирського собору. Блаженніший помолився, а співробітники служби безпеки кажуть: «Ми не домовлялися, щоб ви входили до храму». Владика відповів, що він і не збирається. «Кожний християнин може поклонитися Володимирському собору. Там мощі великомучениці Варвари, багатьох угодників», - сказав він.

Потім вирушили до Києво-Печерської Лаври. Народу було - сила-силенна, люди співали великодні пісні. Такий підйом був - не передати!

А далі нова проблема: Президент не приймає. Усі єпископи, численні ченці, священики й віруючі вишикувалися навпроти будівлі Верховної Ради з транспарантами й вимагали, щоб глава держави прийняв Блаженнішого. Три доби ми тоді стояли, врешті-решт Митрополит Володимир потрапив на прийом. Дорогою назад владика звернувся до народу, який стояв біля парламенту: «Усе налагодилося. Роз'їжджайтеся».

Несподівано вночі унсовці напали на Києво-Печерську Лавру. Блаженніший сказав нам: «Ви, східні єпископи, залишіться, у вас там все гаразд. Будьте зі мною...». Унсовці перелізли через огорожу, але люди Лавру таки відстояли...

Тут саме канонізація митрополита Володимира (Богоявленського). Уночі я, владики Онуфрій, Сергій та Іоанникій підняли мощі священномученика, а в нього права рука нетлінна...

Такі були події - і радісні, і сумні, але православ'я перемогло!
 
джерело: http://orthodoxy.org.ua/

Написати перший коментар

Комментарі дозволено залишати тільки зареєстрованим користувачам.
Зайдіть в систему або зареєструйтесь.