– Не кожен батько може створити такі умови для власного чада, — звернулася до о. Михаїла.
– Так, згоден. Але я ладен зробити для них усе, бо ці діти вросли мені в серце. За кожного з них я готовий віддати життя.
Отець Михаїл сам виріс сиротою. Зізнався, що в дитинстві, після перегляду фільму «Вусатий нянь», вирішив, коли виросте — працюватиме у притулку безплатно. Дитяча мрія здійснилася... Михайло Жар не просто з 1992 року безплатно працює у притулку. Він ще й офіційно усиновив 32 дітей. І тільки коли зрозумів, що, усиновлюючи, автоматично позбавляє їх пільг, вирішив просто брати над ними опікунство. Тож ще над ста дітьми взяв опікунство. «Виростуть, одружаться, уявляєте, який я тоді буду багатий!» — каже.
У притулку переважно живуть «відмовні» діти, яких ніхто не хоче всиновлювати через важкі хвороби. Вроджені пороки серця, ДЦП, гідроцефалія, хвороба Дауна... Діток з такими діагнозами «тато» Михаїл сам возить по столичних та закордонних клініках, повертаючи до повноцінного життя. Сам же знаходить і спонсорів. І інколи трапляються воістину дивовижні зцілення. Так, із трьох діток з діагнозом ВІЛ, двоє одужало.
Здавалося б, неймовірно, але це так. Бо дітьми у притулку, крім 90 братів з чоловічого монастиря та 130 матушок з сусіднього Боянського жіночого монастиря, опікується сам Всевишній. Навіть коли лікарі розводять руками, у притулку не зупиняються. Бо це дуже страшне слово — «дитина-інвалід».
До речі, аби позбавити цього «тавра» деяких дітей, о.Михаїлу доводилося навіть судитися. Так через суд було знято діагноз психічної хвороби у 16-річного Романа, у якого насправді лише ДЦП. Загалом же у притулку 30 дітей-інвалідів. Усіх їх регулярно оздоровлюють. Оце недавно відпочивали в Євпаторії, Трускавці, а торік їздили на море у Констанц (Румунія). Усе відбирає чимало сил та енергії у «багатодітного тата», який, між іншим, сам дуже хворий, пережив 3 інфаркти та 12 операцій. Але ці самі діти і вимолили його у Бога, коли він вже лежав, по суті, на смертному одрі.
– Я вже хотів було сповідатися, серце 5 годин, як зупинилося, — зізнається о. Михаїл. — Діти врятували. Годинами навколішках стояли, благаючи у молитвах зцілення для мене...
Коли чоловік з’явився на подвір’ї, діти його буквально обліпили. «Таточко прийшли, татко!». Аж не віриться, що ще недавно притулок «трусили» перевіряючі з п’яти міністерств, бо хтось із «доброзичливців» написав кляузу, ніби отець Михаїл... продає дітей на органи. До речі, мабуть, саме ці чорні обмови і зіграли не останню роль у тому, що йому не дали Героя України, хоча чоловік заслуговує на цю високу нагороду.
– Перевіряли, — каже зав. сектором у справах релігії управління внутрішньої та інформаційної політики Чернівецької ОДА Василь Настас, — дуже скрупульозно. Коли вже не було за що вчепитися, то запитали, чому на будівлі дах синій. Прикро, що є люди, які намагаються вставляти палиці в колеса отцю Михаїлу. Він надзвичайна людина. І якщо дехто каже, що тут показуха, — неправда! Приїдьте серед ночі — тут завжди ідеальні порядки.
Сам же священик усі плітки навколо притулку та свого імені сприймає дуже філософськи, бо за кожен свій вчинок, каже, відповідатиме перед Богом. І продовжує любити і жити заради дітей.
Утримувати притулок допомагають і народні депутати, як-от лідер Республіканської партії Юрій Бойко, у якого тут є навіть хрещеники, і прості люди. Одна жінка не мала грошей, то привела у притулок корову. Ще селяни з навколишніх сіл віддали у користування свої земельні паї — усього 200 гектарів. Як кажуть, з миру по нитці...
А тим часом дорогу до притулку у Молниці діти-сироти торують з усієї України. Позаторік «прибилися» братик та сестричка з Одеси. Дівчинка цього року вже вступила до медучилища. До речі, у притулку значну увагу приділяють освіті. Майже усі вчаться грі на музичних інструментах, освоюють декоративно-прикладне мистецтво, швейну справу. Двоє вихованців стали студентами Чернівецького університету, ще двоє навчаються у медінституті. «Я буду спокійним, коли кожна моя дитина матиме власну домівку і роботу», — сказав о. Михаїл.
– Чи не ревнують вас рідні діти? — поцікавилася у чоловіка.
– Ні. Ми справді живемо однією великою сім’єю. Іншого життя вони собі не уявляють. Сини — студенти медінституту та університету — ціле літо працювали тут на будівництві; донька — навчається у медучилищі — доглядала меншеньких у притулку.
...Днями 14-річний Юра зізнався «татові»: «Я закохався!». Чи часто ваші діти діляться з вами ТАКИМ?
Комментарі дозволено залишати тільки зареєстрованим користувачам.
Зайдіть в систему або зареєструйтесь.
Написати перший коментар
