Парафіяльна газета Зазимський Благовісник



В якій сфері суспільного життя Церква повинна приймати активну участь?



Украинская Открытая Ассоциация Организаций, Групп и Лиц, работающих с детьми, страдающими онкозаболеваниями
Український православний інтернет



Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
Яндекс цитирования
Посольство Божье - церковь или секта? Сайт о деятельности тоталитарной секты Сандея Аделаджи


 логін
 пароль
забули пароль?
Українська Православна Церква, Свято-Воскресенський храм с. Зазим'є, православний інформаційний проект zazimye.info

Несколько историй о Сербском патриархе Павле

Мы все чаще болеем иллюзиями страха...

Церковь и богатство, или Рефлексия на «1+1»

Протодиякон отець Борис Крамаренко з Броварів

Час посту світло почнемо, до подвигів духовних себе підготувавши

Про християнське розуміння поняття рабства і раба

Любого мужчину не оставит равнодушным женская красота

Криза чи суд Божий?

ОТКРОЙТЕ, ЮСТИЦИЯ! ЮВЕНАЛЬНАЯ...

Митрополит Володимир радить, як діяти під час кризи


Головна arrow Людина перед Богом arrow Розмова з дружиною святого
Розмова з дружиною святого Надрукувати e-mail:
31.янв.2008

Розмова з дружиною святого
На Волині в селі Копачівка у простій сільській хаті живе жінка. Це – Алевтина Захарчук. Вже багато років вона незмінно ходить до місцевої церкви. Охайна, добра, щира, шляхетна жінка. Скільки пам’ятають її люди, а їй 88 років, вона живе сама. Проте, усе життя, односельчани величають її матушкою.
Тільки 5 років судилося їй прожити у шлюбі і ось, уже більше півстоліття вона – вдова. Її чоловік – священик Сергій Захарчук. Він, разом з багатьма іншими, прийняв мученицьку смерть за Христа і віру Православну на Холмщині у 1943 році. Саме ця земля у 20 столітті зазнала жорстокого випробовування, перетворившись на Голгофу Святого Православ’я. Нині він канонізований Православною церквою у сонмі святих мучеників Холмських і Підляських.
Минулого літа ковчег з мощами святих мучеників перебував на нашій землі. І матушка Алевтина у Рожищах прийшла вклонитися цій святині.
Пропонуємо вашій увазі розмову з цією незвичайною жінкою.


Матушка Алевтина Захарчук – дружина священномученика Сергія Захарчука

Ми зустріли її у церкві. Матушка запросила нас до своєї оселі. В хаті охайно, затишно і чисто. Над ліжком пані Алевтини висять ікони і фотографії. Вона починає розмову:

– Ось, маю фото свого Сергія, ще молодого. Вона висить у мене все життя над ліжком. А це – ікона. Мені її колись о. Сергій подарував. Бачите... Корабель розбитий і великий хрест серед моря. Дівчина ще тут є. Вона спасається на той хрест. Я все життя бережу її. Вона, – як прообраз мого життя. Корабель розбитий – це моя доля, а хрест, яким спасається дівчина, – це моя єдина надія на Бога і Милість Його.



«Молюся до свого чоловіка, аби він Бога молив за мене і за всіх нас»

– Матушко, Ви пам’ятаєте день мучеництва о. Сергія? Як це було? Поділіться з нами своїми спогадами.

– Вони прийшли вночі і закатували його. В селі Наброжі. Це було в 1943 році... А 6 травня, на Георгія Побідоносця, ми хоронили його на кладовищі в селі Шиховичи. Там служив наш свекор. Це було українське село. Там вчилися ми колись, там і жили Сергієві батьки.
Сергій змалку мав поклик до християнства, до молитви. Він уже в 12 років заходив у кімнату з молитвою. А голос який мав, ні в якого оперного співака не чула я такого голосу.

– Ви з одного села з о. Сергієм були? Розкажіть, будь ласка, як познайомилися? З чого зав’язалася ваша дружба?

– Так, ми жили в одному селі, точніше, наше поселення кілометрів за 3 в стороні було. Товаришували ми з самого дитинства. Та й пізніше Сергій приїжджав на канікули і завжди приходив до нас. Вчився він у семінарії в Кремінці. а потім ще закінчував пастирські курси в Яблучні. Ми зустрічалися, може і з протекції людської, бо родина наша була на той час видною та шанованою.

– Розкажіть, як ви побралися? Скільки років прожили разом?

– П’ять щасливих літ ми прожили у парі. Відразу після одруження поїхали у Прибалтику. Там, у Вільнюсі, відбувалася дияконська, а потім і священицька хіротонія мого чоловіка. Там він служив та й було нам вже добре. От там би нам і остатися... Але ми все прагнули вернутися на Україну.

– Це був час гонінь, як ви переживали всі ці випробовування?

– Так. Тривожний тоді був час, небезпечний. Вже повертаючись на Україну ми потрапили в табір. Дванадцять тисяч полонених там було. Тоді нам повезло, нас випустили. А вже в Наброжі в страсі жили. Якось у 1942 році прийшли і пограбували нас. Місцеві націоналісти, а ще й католики, зневажали нас. Вони постійно переслідували, залякували нас. Хотіли лише зла. Нам не потрібно було там бути. Та і батюшці спочатку пропонували служити в Грубешові, другим священиком. Та, мабуть, на все була воля Божа. Бо, бачте, саме там ми перенесли всі випробовування долі.

– Вас якраз не було в ніч розправи над отцем Сергієм?

Так, і на це, мабуть, також була воля Господня. Саме тоді я поїхала до мами. Нове плаття мала в майстрині забрати. Ми з отцем Сергієм, на Георгія Побідоносця, в сусіднє село були запрошені на престольний празник. А в той день ми хоронили його… Страшна телеграма, про смерть о. Сергія, застала мене вдома...

– А як хоронили його?

– О, тяжко про це згадувати. Все було, як у тумані. Сама похоронна процесія, здавалося не мала краю. А на зустріч їй ішов хресний хід від церкви, де служив о. Лев Коробчук. Крім нього, було ще 5 священиків. Час був тривожним, то, може, більше і боялося прийти.
Так, отець Лев Коробчук не злякався. Пізніше і його закатували. Мати його, бідолашна, все плакала, говорила моїй мамі свекрусі: «Ви хоч схоронили свого сина по-християнськи, а я лише по черевиках свого впізнала. Вже закатованого, понівеченого не можна було зовсім розпізнати». От не знаю, чи живі його дітки тепер?

– Ви разом прожили 5 років, поділіться будь ласка своїми спогадами про той час.

– Важке було наше життя, тривожний тоді був час. Та жили ми дружно. Сергій був дуже добрим та уважним до мене. Він був високодуховним, авторитетним батюшкою, через що його і стратили. Я і тоді і все життя знала, що він у мене найкращий. Іншого такого я б ніколи не знайшла. Отож, заміж я і не виходила більше, хоча сватів засилали до мене і не раз. Сваталися до мене і священики. Ні, я боялася гріха, боялася соблазну. Я ж знала, що ніхто Сергія мого не замінить. Так і прожила життя одинока. Та слава Богу Милосердному, маю хату, і племінниця зі своїми дітками мене глядить. 88 років скоро виповниться мені, за все дякувати Богу.

– Розкажіть нам про вашу родину. Які спогади сповнюють вашу душу?

Розмова з дружиною святого
– Родина в нас обох була хороша. Мати о. Сергія мене дуже любила, ми жили з нею душа в душу. Важка в неї була доля. Вона похоронила двох синів. Спочатку мого батюшку, а потім і другого сина. Він теж закінчив семінарію, але працював директором школи в Кракові.
А коли вже й чоловік помер, то вона пішла в монастир. Марія в миру, прийняла чернецтво з ім’ям Іоанни. В Корецькому монастирі пройшло все її подальше життя. 26 років провела в обителі. Завжди говорила: «То я жила для тіла, а тепер живу для душі».
Я на рік по три рази до неї їздила: на Різдво, Великдень та Успіня Пресвятої Богородиці, та й в усі великі свята ми разом молилися. Відійшла вона до Бога у 1975 році. Заповіла, щоб схоронили її на монашеському кладовищі.
Мої батьки теж були набожними. Мама сильно любила чоловіка мого покійного. Він добрий такий був, щирий. Шанував їх. Ми окремо жили, але в гості, одне до одного, часто ходили. То мама моя міцно тужила за ним. Завжди, бувало, казала, якби мені його хоч на тому світі зустріти. А вже коли померла, то приснилася мені...Так ніби з сусідкою сидять удвоє, а я й питаю; «Мамо, то ти бачила Сергія»? Мама відповіла, що бачила.

– А якиv був ваш батюшка? У житті, в побуті. Він був сумним чи веселим, поблажливим чи суворим, відкритим чи замкнутим.

– Ні, суворим він ніколи не був. Веселий, завжди простий у спілкуванні. Привітним він був чоловіком, відкритим, щирим. Він і до українців і для поляків однаково гарно відносився. Але, бачте, стратили його, бандити вбили, закатували батюшку.



«Ніхто хрещений хай такого не дочекає і не повторить наших страждань»

– Ваш чоловік – святий. Тож і на поминальницю ви панахиду за нього вже не несете.

– Так, колись я все молилася за свого батюшку. А вже тепер я в нього помочі прошу, молюся до свого чоловіка, аби він Бога молив за мене і за всіх нас.

– А відчуваєте ви його заступництво?

– Так. В усьому я відчуваю духовну силу. Милість Божа у кожній миті мого життя. Після смерті я все плакала і дуже сумувала за ним. Та от приснився мені якось мій о. Сергій. Служба ніби в церкві правилася. А він у такому великому сяйві виходить із возгласом: «Благословенно царство» і благословляє народ.

– Як ви дізналися про канонізацію свого чоловіка?

– Дали мені знати з Польщі, тут в селі багато холмщаків є. Одна вчителька дружить зі мною, тож вона і розповіла мені про все…

– А ви самі не їздили туди?

– Ні, не їздила, бо документів не маю, аби по них до Польщі поїхати. І здоров’я вже не те. Є в мене книжечка, де все описується про канонізацію та й іконку маю. Молюся до неї тепер, завжди молюся.

– Тепер ви маєте і свого заступника на небі перед Престолом Божим. Так, все життя ваше – страждання. Але дивним промислом Бог залишив вас, щоб ви нам сьогодні передали свою оповідь.

– Тож так. За кілька місяців по смерті чоловіка я народила дитинку. Тоді я вже жила на Волині. Лихий час тоді був, розбій кругом, скрута велика. Якраз епідемія на діток була, і моє немовля захворіло. Ліків ніде не було, не знайшли ми їх і в Грубешові. А поки до Любліна поїхали, то Сергійко маленький помер. Хто знає, може, його до себе тато забрав?
Побралися ми в 1938 році, мені було 18 років, а йому 23. У Вільнюс поїхали в 1939 році. Там мій Сергій служив дияконом у жіночому монастирі, а священиком був о. Лев Савчук. Ми дружили сім’ями і разом тоді жили.
23 роки мені було, як закатували мого чоловіка. Після смерті його я повернулася до мами, на Волинь. Тай так прожила все своє життя з батьками та сестрою своєю. Дружно ми всі жили.
Люблю я Зимно, від нас то 18 кілометрів. Бувало ми хресним ходом туди ходили. Мій тато також в церкві регентував, дуже гарно співав. Я походжу з побожної сім’ї. За життя своє два рази в Почаївську Лавру пішки ходила. Молода ще була, здорова. А жила скромно, як то вдова.
Одного разу мені батько порадив попросити допомогу. Я до Луцька в єпархію поїхала, написала заяву і призначили мені 150 карбованців. А коли давали ці гроші, то так глянули на мене, усміхнулися і сказали: «Така молода..» Боляче мені стало, так в душі защеміло. Я подумала тоді собі: ситий голодного не знає. І слово дала: більше ніколи не просити. Та знаєте я священників не осуджую ніколи. Вони носять в собі образ Христа. Людям простим не можна ніколи і ні в чому засуджувати їх, тому що кожен з них сам відповідатиме за своє життя.
Так і життя прожила. Мені 52 роки було, як я хату почала строїти. Не люблю я комусь нав’язуватися, заважати. Самостійною завжди була. І от, Слава Богу, побудувала хату та й живу. Але тепер треба приклонитися до когось, бо вже до кінця все іде.
Маю дві курки, маю пенсію. А скільки мені треба. Мішечок картоплі на рік та й хватить. Топлю брикетом, от тільки попіл виносити мені важко. Все маю тепер, окрім здоров’я.

– Дай Боже вам ще до 100 років дожити, а там вже вас нехай о. Сергій зустріне.

– Ні, не бажайте мені такого довгого віку. Важко мені вже. Та на все Божа Воля Свята. Що пережила я, то пережила. Ніхто хрещений хай такого не дочекає і не повторить наших страждань.


Бесідував диякон Віктор Мартиненко

Православіє в Україні


Переглядів: 1551

  Написати перший коментар
RSS

Комментарі дозволено залишати тільки зареєстрованим користувачам.
Зайдіть в систему або зареєструйтесь.



Powered by AkoComment Tweaked Special Edition v.1.4.6
AkoComment © Copyright 2004 by Arthur Konze - www.mamboportal.com
All right reserved
 


      

     



Google
 

Якщо ви помітили помилку, то будь ласка виділіть це слово чи групу слів і натисніть клавіші Shift + Enter.

© zazimye.info - православнo-інформаційний проект Свято-Воскресенського храму с.Зазим'є УПЦ.
При використанні матеріалів посилання на сайт є обов'язковим.
Автор проекту диякон Анатолій Слинько
Developed by web-study Zazimye
Спонсори сайту:
Зазимський Благовісник. Свято-Воскресенський храм с.Зазим'є