- Уваги багато, тому що Собор дійсно був унікальним і доленосним. Він ознаменував собою нову епоху - епоху церковної свободи в Україні. Вперше після багатьох десятиліть тотального держконтролю, Собор відбувся не тільки без ревізії з боку світської влади, але й всупереч її волі. Дякуючи Харківському Собору Українська Православна Церква вирвалася з міцних обіймів державної влади, перестала бути заручницею ідеології правлячого політикума. Думаю, майбутніми поколіннями ще має бути повною мірою оцінене його значення в історії Вітчизняної Церкви.
- Напевно, такий розрив відбувався не гладко?
- Звичайно. Разом з тяжким ярмом світського тиску, Церква звільнялася й від його персоніфікатора - колишнього митрополита Філарета (Денисенко), що до часу Харківського Собору за огуду на соборний розум Церкви вже був заборонений у Предстоятельському служінні (Св. Синод від 6-7 травня 1992 г.). Саме ця фігура й стала знаряддям в останньому бої за контроль пострадянського режиму над Українською Православною Церквою.
Коли тільки почалася підготовка до Собору, архієреї стали піддаватися залякуванням і прямим погрозам. Усі розуміли, що погрози не безпідставні, адже зв'язки митрополита Філарета з політичними структурами й відповідними державними службами ні для кого не були таємницею. Можна було очікувати будь-яких провокацій. Тим більше всі пам'ятали події першого інсценованого Софійського побоїща. Проте, всупереч тиску й шантажу, Собор відбувся, хоча й не в Києві, а в Харкові. У ньому взяли участь 17 єпископів Української Православної Церкви (і два відсутніх єпископи заочно виразили свою згоду з рішеннями Собору). Філарет же, хоч і був неодноразово запрошений, не з'явився. Хід Собору переривали телефонні дзвінки з адміністрації президента Кравчука з вимогою не приймати не погоджених з ним рішень. Але у владик вистачило стійкості й мужності не піддатися шантажу й вивести церковний корабель із болота політичної залежності. Було ухвалене рішення про зняття митрополита Філарета з посади Предстоятеля й заборону його у священнослужінні. На альтернативній основі був обраний новий Предстоятель митрополит Володимир (Сабодан), котрий от уже 15 років очолює Українську Православну Церкву.
Відчувши, що Церква виходить з-під впливу, госноменклатура вжила всі зусилля для протидії цьому процесу. Президія Верховної Ради (не дивлячись на заборону закону «про свободу совісті» на втручання держави у внутрішні справи Церкви) видає заяву про «незаконність» Харківського Собору, президент Кравчук заявляє, що нічого не знав про проведення Собору (хоча сам намагався впливати на хід його рішень), а тому не визнає його легітимності. Рада у справах релігій при Кабінеті Міністрів так само заявила про невизнання Харківського Собору. Проте, корабель уже пішов. Дуже хочеться, щоб до цієї пристані він не повернувся більше ніколи.
- Наскільки взагалі потрібно церковному Собору визнання правителів світу цього?
- Настільки ж, наскільки державному апарату потрібно затвердження своїх рішень церковною ієрархією. Вам доводилося чути, щоб чиновники зверталися до Церкви за таким затвердженням? Навряд чи. Справа в тому, що у Церкви й у держави різні сфери відповідальності перед Богом. Церква просвіщає людей Євангелієм, преподає таїнства, веде людей по шляху спасіння. Держава ж піклується про мир, статок і земне благополуччя своїх громадян. Природно, Церква й держава повинні взаємодіяти в благих справах, але це не дає права будь-якій зі сторін тиснути або підкоряти собі іншу. Тому правдивість рішень церковного Собору, звичайно ж, не «затверджується» світською владою, а посвідчується самим Божим народом і визнанням православного світу.
Таке схвалення Харківського Собору не змусило себе довго чекати. Його рішення були сприйняті православним народом як початок ери церковної свободи в Україні (згадайте хоча б багатотисячну зустріч нового Предстоятеля на вокзалі в Києві). Вони підтвердилися Помісним Собором УПЦ, єпархіями, всіма Лаврами й монастирями, всім церковним людом. Законність і канонічність рішень Харківського Собору була також письмово підтверджена Предстоятелями всіх Помісних Православних Церков.
- А як відреагували на це органи влади?
- Їм довелося змиритися, залишити нарешті Церкву у відносному спокої. Хоча була ще й інформаційна блокада, і спроби політичного тиску, але все це тепер відбувалося «ззовні». У своєму домі Українська Православна Церква почала дихати вільно.
У цей же час на противагу Церкві, при участі президента Кравчука, був створений церковний «клон» - віртуальна структура за назвою «УПЦ київський патріархат». Утворений для обслуговування ідеологічних замовлень політичної еліти, «київський патріархат» із цим завданням більш й менш справляється, причому при всіх режимах, міняючи тільки політичне забарвлення. Тут працевлаштувався й позбавлений сану колишній митрополит Філарет, обрядившись у тогу «мученика» і прихопивши із собою церковну касу. Ця паралельна Православній Церкві структура була зареєстрована з порушенням законодавства й існує дотепер, намагаючись підмінити собою Церкву, де можливо. Час від часу вона одержує від чиновників у подарунок церковну власність, відняту більшовиками у справжньої Церкви, а також промишляє розбоєм, захоплюючи силою діючі православні храми.
Сумно звичайно, що за ці 15 років багато наших малоцерковних співвітчизників почали плутатися, де справжня Церква, а де фальшивка. Хоча тішить, що в більшості випадків це лише на перших кроках до Бога. Адже поступово, стаючи релігійною, людина починає відчувати Божественну благодать і її стає складніше обдурити. Для ілюстрації відвідаєте під час недільної літургії два міських храми: справжній і розкольницький - тут густо, а там порожньо. Особливо очевидна різниця, якщо храми стоять поруч. Серце віруючої людини не обдуриш, воно шукає благодаті, а не ідеології. Кияни знають, як спорожніли служби Володимирського собору після розколу. Хоча туристи й малорелігійні городяни заходять - подивитися, свічку поставити...
У селах, звичайно, ситуація буває складнішою. Жили люди десятиліттями без храму, а отут приїжджає з Києва людина в рясі, іноді навіть із бородою, починає «служити», поминати «патріарха Філарета», або «патріарха Мойсея», або ще кого-небудь із цієї братії. Як людям відразу розібратися, що це аферист? Несуть вони свої пенсії такому «священику», що і Символ віри найчастіше не знає, слухають розкольницьку пропаганду, запрошують його на хрестини й на похорони. А згодом з подивом довідаються, що їхні діти залишилися нехрещеними, батьки пішли у вічність без церковного відспівування, шлюб їх не освятився справжнім церковним вінчанням.
Особливо сумно, коли обмануті люди довідаються про це за кордоном, у православних країнах. Коли на Кіпрі, або в Греції, Грузії, на Святій землі їм пояснюють, що їх не можуть причастити, що вони не хрещені, що вінчання їх безблагодатне й недієве. Наші обмануті співвітчизники намагаються пояснити закордонному духівництву все те, що їм отут вішали на вуха автокефальні «батюшки». Але з подивом довідаються, що у Православ'ї діють свої духовні закони й правила, які не збігаються із правилами релігійних шахраїв. Зовсім недавно одна знайома мені грузинська родина, повернувшись на батьківщину, у Грузію, на настійну вимогу духівництва змушена була по-справжньому хрестити своїх дітей, до цього «хрещених» в «київському патріархаті». А, перебуваючи в Києві, вони й слухати не хотіли, що їхні діти не хрещені.
Але про це окрема розмова, ми дещо ухилилися від теми.
- Отець Феодосій, а як розвивалися відносини Православної Церкви й державної влади після подій Харківського Собору?
- Відносини завжди були неоднозначними, варіювалися від напружених до відносно спокійних. Взагалі, історію Української Православної Церкви в останні 15 років без перебільшення можна назвати складною, а іноді й трагічною. Як уже говорилося, була й інформаційна блокада, і політичний тиск, і організоване цькування православних в Україні. Залишається багато проблемних невирішених питань і зараз, як на рівні законодавчої, так і виконавчої влади. Докладно й дохідливо про віхи новітньої історії нашої Церкви можна прочитати в книзі архімандрита Олександра (Драбинко) «Православ'я в посттоталітарній Україні». Ще є чудовий збірник документів і публікацій по цій темі, виданий під редакцією В. Анісімова.
- А якими в ідеалі повинні бути відносини Церкви й держави?
- На це питання відповім словами Блаженнійшого Митрополита Володимира - симфонії між Церквою й державою, про яку так часто говорять і до якої багато хто призиває прагнути, думаю, бути не може. У сучасному світі це утопія. На мій погляд, фундамент ідеальних відносин - це невтручання держави у внутрішньоцерковні справи й віддаленість Церкви від керування державою. Ці положення прописані в нашому законодавстві. Так що залишається до цього базису додати ще дві складові. Перша: Церква сприяє державі в діяльності, що не суперечить принципам віри й моральності - і це діє вже зараз, якщо, звичайно, Церкву допускають до такої участі. Друга складова: держава сприяє (або хоча б не заважає) Церкві в здійсненні її місії на землі. Так в ідеалі.
- Ви говорите, що Церква не повинна брати участь у керуванні державою. А до цього можна віднести участь у політичній діяльності?
- Дивлячись, що розуміти під політичною діяльністю. Ви, напевно, маєте на увазі передвиборну агітацію? Останні декілька років це сама болюча тема. Звичайно ж, Церква не повинна цим займатися, вона цим і не займається. Зверніть увагу, навіть у самі політично напружені часи, Звернення Предстоятеля й Священного Синоду до пастви із приводу ситуації в країні мали вкрай зважений характер і винятково духовний зміст. Навіщо далеко ходити? Зрівняйте останнє Звернення до народу Блаженнійшого Митрополита Володимира із приводу нинішньої кризи в країні зі Зверненням (спільним) лідерів ряду інших конфесій з того ж приводу. У першому - погляд на ситуацію з духовної точки зору, заклик до розв'язування кризи в дусі миру, любові й взаємоповаги. У другому - відкритий заклик зайняти політичну позицію однієї із сторін.
Таким чином, офіційна позиція Церкви завжди політично нейтральна, Українська Православна Церква не приймає чиюсь сторону в політичних конфліктах і не «благословляє» віруючих голосувати за того або іншого кандидата, ту або іншу партію. Це важливо - адже церковний народ не повинен бути розірваний по політичному шві.
Інша справа, що члени Церкви, у тому числі й священнослужителі, як громадяни держави, не завжди політично нейтральні. Іноді вони мають дуже активну громадянську позицію. Цього права в них не відняти, воно гарантовано Конституцією. Саме ця громадянська позиція деяких священнослужителів, а зовсім не позиція Православної Церкви, в умовах передвиборчого ажіотажу підносилася антицерковними ЗМІ як втручання Церкви в передвиборчу кампанію... При цьому, як звичайно, такі ЗМІ грають «в одні ворота». Під час виборів 2004 року, наприклад, на Українську Православну Церкву була вилита безпрецедентна кількість інформаційного бруду лише за те, що декотрі священнослужителі наважилися озвучити на публіці свою громадянську позицію, не згодну з політсмаками власників цих медіаресурсів. У цей же час багато інших українських конфесій, причому в особі своїх лідерів, спокійно займалися справжньої політагітацією, у тому числі з амвонів та майданів. І на це ніхто не звернув уваги, ЗМІ це анітрошки не збентежило.
- Так чи можна священику висловлювати свою позицію під час виборів? Як чинить духівництво у Вашому храмі?
- На моє глибоке переконання, священик, маючи свої політичні уподобання, ніколи не повинен забувати про те, що його активна позиція в цій сфері може засмутити парафіян із протилежними політичними поглядами. А якщо вони слабкі у вірі, й не здатні відрізняти у священику земне від небесного? Таку людину можна просто відштовхнути від Церкви. А кожна душа цінніше всього світу. Тому, ні при одній з політичних лихоманок, що трясли нашу країну в останні декілька років, в нашому храмі з амвона не було вимовлено жодного політичного заклику або судження. Більше того, я вимагаю від парафіян всі розмови про політику залишати за церковною огорожею. А якщо у когось із віруючих політичний азарт руйнує духовну рівновагу, то раджу йому утриматися на деякий час від цього захоплення. І це не через те, що мені байдуже, що відбувається навколо. Я патріот своєї країни, корінний киянин, і переживаю за Україну, її сьогодення й майбутнє не менш за інших. Але мій обов'язок священика - зберегти мир і духовну однодумність у пастві, показати людям, що головне, а що другорядне в житті християнина. Тому висловлювати свої політичні погляди можу лише, якщо мене про це запитують у приватному порядку. І те, якщо бачу, що людині дійсно потрібно знати мою думку, потрібна порада, а не просто привід для дискусії.
- А які загальні поради можна дати віруючій людині, небайдужій до політики? Як православному християнину виконувати свій громадянський обов'язок, не погрішаючи, не нашкоджаючи Церкві й Батьківщині?
- Головна порада - бути уважним і відповідальним у своїх політичних уподобаннях, особливо, коли мова йде про вибори. Кожний християнин повинен розуміти, що за свій голос, як і за будь-яке слово, він дасть відповідь перед Господом (Мф. 12; 36). Тому потрібно сім разів відміряти, один відрізати. Як відміряти? Православна людина, насамперед, повинна дивитися на відношення політика (або політичної сили) до Православної Церкви. Це відношення багато про що може сказати. Причому варто пам'ятати, що не за словами, а по плодах довідаються про людину (Мф. 7; 16). Сьогодні з труднощами відшукаєш політика, який би не декларував на кожному перехресті свою віру в Бога й не красувався б зі свічкою в руках перед об'єктивами телекамер. Тому дивіться, якими справами людина проявляє своє відношення до Церкви. Тим більше що всі наші публічні люди вже по десятку років на політичній арені, тому можна порівнювати не передвиборчі обіцянки, а конкретні справи. Чи використовує політик своє багатство на будівництво храмів і доброчинність, або тільки говорить про свою любов до Церкви; будучи при владі, чи здійснює законодавчу й іншу підтримку Православній Церкві, або тільки обіцяє це перед виборами; з гіркотою переживає навалу сект і розколів, або виступає на їхній стороні. А дієве відношення політика до Церкви - лакмусовий папірець для виборця: якщо він, або його політична сила, на церковній стороні, то можна бути спокійним і за щирість їхніх намірів поліпшити життя країни в цілому. А якщо релігійність їм потрібна тільки для загравання з електоратом, нічого гарного не чекай. Так що будьте пильні. Менше слухайте що говорять, більше дивіться на справи. Поводячись так, будемо мати гідну владу, благоденство, мир і Боже благословення.
Бесіду вів Дмитро Пухкан
щотижневик «Православний Печерськ» №11(132)
Написати перший коментар
