Протодиякон отець Борис Крамаренко з Броварів

30.сен.2009

1

Він, хлопчина з Ярославки, що на Чернігівщині, у свої вісімнадцять років почав воювати з переправи через Дніпро на саморобному плотику, з ручним кулеметом, звільняючи Київ від гітлерівців, а в дев'ятнадцять став повним кавалером ордена Слави, був нагороджений двома медалями «За відвагу», медаллю «За бойові заслуги», бойовими орденами Чехословаччини, Польщі...

- Зажди-но, зажди! - вигукнув мій друг, сивий бувалий генерал. - Усього за рік і така, так би мовити, лавина бойових нагород?! Це навіть просто фізично неможливо!

- Саме так! - вигукнув і я. - Фізично неможливо, а якимось іншим чином - можливо. І ще - йому вісімдесят, тепер він - протодиякон, отець Борис. Із протезом правої ноги, пішки ходить до церкви і благоговійно годинами веде службу. Я запрошую тебе, мій генерале, до нього в гості. І ще хочу сказати: у Володимирському соборі, що в Києві, побудованому в дев'ятнадцятому столітті й прикрашеному знаменитими майстрами, є ікона Серафима Саровського, написана отцем Борисом.

- У Володимирському, Святого Града Києва?! Ікона, написана якимось сержантом Крамаренком?!

- Не якимось, а гвардії сержантом Крамаренком, протодияконом отцем Борисом.

 

***

А тепер усе по порядку, як розповідав мені сам отець Борис.

Народився він 18 квітня 1925 року на Чернігівщині. Батько його - залізничник, мати - домогосподарка, просто - мама шести дітей. Благочестива й добра-добра,  як говорили про неї односельці.

То були роки, коли закривали, а то й зовсім ламали, палили церкви, спалювали ікони. А у них в Ярославці якось так склалося, що не дуже лютували комсомольці, і церква в ній була закрита останньою в Бобровицькому районі. Не розламали її, тільки хрести зняли й відкрили там свій безбожний клуб.

Мама якось зуміла охрестити своїх дітей, водила їх до церкви: молитися, сповідатися і причащатися. Боря світлим хлоп'ячим дискантом співав на криласі.

Так було, доки не закрили церкву.

Навчався Борис легко й весело. Легко, тому що йому хотілося вчитися, тому що у нього була хороша пам'ять і, за словами завідуючого школою, старанність.

Співав Борис у шкільному хорі, ходив на музичний гурток, грав на гармошці, на балалайці, бандурі, навіть на скрипці.

Вчитель говорив:

- Цікава річ: Боря бере будь-який інструмент, і той сам грає у нього в руках. Чесне слово.

А ще, як говорив уже вчитель малювання:

- Хлопчик дуже добре володіє і олівцем, і пензлем. З нього може вийти справжній художник, і ми повинні допомогти йому.

Закінчив Борис Крамаренко семирічну школу, і його - з відома батька й матері - направили вчитися в музичний комбінат у Києві, по вулиці Жилянській.

Мама запалила перед іконами лампадку, всією сім'єю помолилися, проводжаючи Бориса в дорогу. Потім вона розповіла йому про Київ те, про що не говорили в школі. Про Київ, з якого пішла і є, як сказала мама, православна віра Святої Русі.

- Обов'язково, синку, заходь до Києво-Печерської Лаври. Там зараз безбожники влаштували музей, а ти не до музею ходи, а в святу обитель, на її святу землю, на храми подивитися й тихенько помолитися.

І все було у нього в Києві якнайкраще: своя окрема кімнатка, хороша стипендія і від ранку до ранку - музика, музика, музика! А вечорами він потай ходив до Лаври.

Усе було щонайліпше, та всього лише один рік Борис пожив щасливим першокурсником - другий курс закінчився вранці 22 червня, ще не почавшись.

Війна.

І починалася вона якось дивно, не так, як начебто мало бути. Адже по радіо у ті часи у кіно все співали й співали:

Если завтра война, если завтра в поход,

Будь сегодня к походу готов.

А ще говорили, говорили: «Будемо бити ворога на його території, малою кров'ю!».

Та в нашому небі літали тільки армади бомбардувальників із чорними хрестами, а червоних зірок, як сказав Борис, навіть на показ не було.

І ще:

Броня крепка, и танки наши быстры, и наши люди мужества полны!

В строю стоят советские танкисты, своей великой Родины сыны!

Де вони?

Де?

Ось і йшов Борис із Києва додому пішки, йшов стежками-доріжками, полями-перелісками й відчував себе таким самотнім під блакитним небом, хоч плач. І плакав би, та у шістнадцять хлоп'ячих років сльози ще дуже дорогого варті, так просто їх не проллєш, їх час ще попереду.

Як темна ніч змінюється світлим ранком, так і біда, смуток змінюються радістю. Так було і в Бориса того дня, коли він стомлений і печальний прийшов до себе додому. Раділи йому братики й сестрички, радів батько, сльозами радості зустріла мати. Радів їхньою радістю і сам Борис.

Почалася війна 22 червня десь на Закарпатті, як думали, далеко-далеко від них, а виявилося, вже 19 вересня був скорений Київ.

Його Величність Святий Православний Град.

На мотоциклах з колясками, на танках увірвалися німці в Ярославку і були господарями два роки.

Два роки.

Сімсот тридцять днів і ночей.

 

2

Минуть роки, і в Києві назвуть станцію метро, вулицю ім'ям Героїв Дніпра, напишуть у книгах про тих, хто форсував Дніпро, хто звільнив від загарбників Святий Град, хто був удостоєний високих нагород Батьківщини, розкажуть і про те, кого прийняв у свої обійми й упокоїв Славутич.

Як сказав Твардовський:

Переправа, переправа,

Берег левый, берег правый.

Снег шершавый,

Кромка льда.

Кому память, кому слава,

Кому темная вода.

Ни приметы, ни следа.

Це потім, потім, а в сорок третьому тільки-но призваний, вісімнадцятирічний Борис Крамаренко місяць провчився у запасному полку і був відкомандирований у 340-ву стрілецьку дивізію з новеньким ручним кулеметом «Дегтярьова». Другим номером йому дали Івана Войтенка з Борщагівки. Іван був набагато старшим від Бориса, мало не в батьки йому годився, та порядок є порядок, і був Іван у повному розпорядженні свого кулеметника, який, схоже було, ще жодного разу не голив свої ріденькі вуса. Носив запасні диски, патрони, а сам кулемет, вагою одинадцять кілограмів двісті грамів, мав носити командир вогневої точки.

Триста сорокова готувалася до форсування Дніпра в районі Пущі Водиці. Потай готувалася. Головним чином ночами, та й то, ховаючись за кущами, за деревами, в улоговинах, палили, ховаючи в рукавах цигарки. Готували баркаси, рибальські човни, в'язали плоти.

Приготували плотик і Борис з Іваном.

У ярку стояла кимось покинута гарба з високими боковинами, схожими на драбини. Ось із цих боковин вони і зв'язали собі пліт. Накидали на нього побільше соломи, щоб можна було плисти лежачи. Прикріпили дошку для підпори кулемету, склепали щось подібне до весел, і чекали команди.

Командир роти похвалив:

- Молодці, бійці! Недарма кажуть, що солдат, якщо буде потреба, навіть із сокири може добрий борщ зварити... А коли покинемо цей берег і підемо до іншого, святого - нижче голови пригинай, врівень з водою, і, Боря, - вогонь, вогонь і вогонь! І головне, будьте з ненькою Україною в серці своєму.

«І з Господом Богом», - додав Борис подумки.

Він знав напам'ять - Іісусову молитву, «Отче наш», «Богородице Діво, радуйся», а ще ті, що мама дала, написані її рукою на папірці. Ці окремо завчив, готуючись до бою: «Да воскреснет Бог, и расточатся врази Его, и да бежат от лица Его ненавидящие Его».

І настав той день.

- Бій за Дніпро був таким самим жорстоким і кривавим, як у Сталінграді. Загинуло чимало тисяч наших хлопців, а Ви, отче, тоді тільки-тільки-но... страшно було? - запитав я.

Отець Борис посміхнувся, знизав плечима:

- Не знаю, чесне слово, не знаю. Наша артилерія, катюші, кулемети били по тому берегу, а з того берега палили по нас, з неба на нас пікірували літаки. Здавалося, не тільки той берег, небо горіло, а й сам Дніпро горів. Навколо нас плескалися палаючі хвилі. Це так запам'яталося, а щодо страху... Я з дитинства був віруючим, а коли пішов на війну, й поготів. За вірою нашою православною, воїн, який загинув у бою, удостоюється вічного життя. Звичайно, не думав я так, не міркував, воно просто жило в мені разом з вірою. Ось тільки й пам'ятаю: коли сплигнув я з нашого з Іваном корабля на берег, впав на землю, вірніше, припав до неї і заплакав з радості: «Слава тобі, Боже наш, слава Тобі». І тут же підхопився і - вперед, вперед!..

...Мені пригадалися слова генерала про сержанта Крамаренка: «Це фізично неможливо!»

Фізично - так, але тільки фізично.

Підхопився Борис із до неможливості гарячим кулеметом в руках і...

- Вперед, вперед, матінко піхото!

 

3

Грудень сорок третього в цих місцях був сніжний і весело заметільний. Нашим наступаючим це було у великій пригоді - вони з'являлися з імли перед ворогом, ніби з небуття, ворог помічав їх у останню хвилину, а нашим - хоч темрява, хоч напівтемрява, адже вони були у себе вдома, і не тільки яка-небудь ледь примітна стежина, а то й зовсім бездоріжжя, були рідними. А якщо співає заметіль, та ще в ніч перед Новим роком, то це взагалі чудово!

Вночі 31 грудня сорок третього, а потім новорічного ранку наші війська вибили ворога з Білої Церкви й рушили на Фастів. Але треба було не просто прогнати ворога, а знищити його, ось одне з таких завдань і розв'язувалося в районі Корсунь-Шевченківського.

28 січня в районі Звенигородки радянські війська замк­нули кільце оточення німецько-фашистських військ. Були оточені десять дивізій і мотобригада. Більше місяця тривала битва, німці з диявольською люттю кидалися в атаки, щоб вирватися зі смертельного кільця.

Одну з таких атак німці здійснили 17 лютого. Кинули на прорив новітні, могутні танки «Тигр» із автоматниками на броні.

Борис і Іван були у другому ешелоні. Вони добре оснастили в окопі своє кулеметне гніздо. Думали, що німцям не вдасться прорвати першу лінію оборони наших військ, проте...

І ось з улоговинки піднявся «Тигр» і застрочив з кулемета. Борис відповів йому. Бив по його автоматниках.

А сталеве громадище, що дихало вогнем, - все ближче й ближче...

Не витримав Іван Войтенко, вискочив з окопу, щоб врятуватися втечею. Вискочив і тут же звалився, ніби птах, підбитий на льоту.

Борис відклав кулемет убік. Узяв в'язку протитанкових гранат і припав до бруствера, зачаївся.

«Ще, ще, ще, - шепотів Борис, - ще трохи...»

Вже тремтіла, здригалася під Борисом земля, заклало вуха від реву і скреготу залізного чудовиська.

Під саму гусеницю кинув в'язку Борис й уткнувся обличчям у бруствер.

І тиша.

Чи то тиша, чи то він знепритомнів?

Тиша.

Почав підводитися Борис і боляче вдарився об щось.

Гусениця танка висіла над ним.

Почав підводитися і ніяк. Увесь був завалений землею.

Завалений, але живий, а грізний «Тигр» - уже просто мертва залізяка.

Командир дивізії від імені Президії Верховної Ради СРСР нагородив Бориса Степановича орденом Слави третього ступеня.

Назавтра німці знову спробували прорватися, і знову захлинулася їхня атака. А Борис Крамаренко за героїчну оборону командного пункту дивізії був нагороджений медаллю «За відвагу».

От так, шановний генерале, - за один день!

Закінчилася Корсунь-Шевченківська битва 17 лютого. Було вбито й поранено 55 тисяч ворожих солдатів і офіцерів, 18 тисяч узято в полон.

 

4

Гітлер все ще погрожував Москві, великій радянській державі, обіцявся не сьогодні-завтра підкорити її своїй волі, та якщо не всі в Німеччині, то дуже багато хто вже думали про те, як зберегти свою державу, залишитися в живих. Думали про це і генерали, і солдати, тому бої з наступаючою Червоною Армією були запеклими, а іноді просто приреченими - краще померти в бою, аніж у ганьбі поразки.

Рядовий Борис Крамаренко вже розлучився зі своїм ручним кулеметом, став бійцем роти автоматників, якій доводилося проводити і розвідки боєм, і робити диверсійні нальоти в тилу ворога і багато чого іншого. Неподалік від села Балабанівка, що на Вінниччині, у ворожому тилу взвод роти потрапив у оточення. Була в нього хороша можливість, проскочивши ярком, вирватися в лісок, і там він уже був би як риба у воді.

Глупою ніччю, борсаючись у снігу, вирушили автоматники ярком. Вирушили, намагаючись бути безшумними у скрипучому снігу.

І годину, і дві, і...

Вже близько, вже зовсім близько був заповітний лісок.

Хоч і не видно його ще, та все одно - близький він, близький.

Тиха, неяскрава зимова зоря зайнялася у вишині, і з тієї ж вишини вдарив довгою чергою ворожий горластий кулемет.

Заліг взвод, зарившись у сніг.

- Рядовий Петренко, непомітно підібратися і заткнути глотку кулеметові, - наказав командир.

Не заткнув.

Необережно показався з-за горбка і залишився там лежати навічно.

- Рядовий Сергєєв. І непомітно, непомітно треба! Марш.

Поповз рядовий Сергєєв, розгрібаючи перед собою сніг.

П'ятдесят пар очей дивилося йому вслід, п'ятдесят сердець билося з такою ж тривогою і надією, як серце Сергєєва, адже його смерть могла бути смертю кожного з них.

Застрочив кулемет.

Довгою, довгою чергою бив.

Завмер Сергєєв, уткнувшись у сніг, а потім кинувся вбік, щоб сховатися за горбком.

Німець підбив його, як птаха, на льоту.

Може, хвилину, а може, вічність тривала тиша.

- Боря, - не то прошепотів, не то грізно наказав командир взводу. - Рядовий Крамаренко, марш!

Я перебив отця Бориса:

- Страшно було? Адже це, можна сказати, була жива черга в гості до смерті.

Він посміхнувся, знизав плечима.

- Не знаю. Не пам'ятаю. Та й причому тут смерть? Треба було, щоб ворожий кулемет замовк.

«Все упование мое на Тя возлагаю, Мати Божия, сохрани мя под кровом Твоим», - прочитав молитву Борис, розвернувся у своєму сніжному лігвищі й поповз у зворотний бік від ворожого кулемета.

Командир взводу, було, закричав на Борю, а потім здогадався:

- Молодець, молодець! - промовив йому вслід.

Шлях Бориса до кулемета, з тилу до нього, був таким довгим, що німець, підозрюючи щось недобре з боку супротивника, почав з нетерплячки пострілювати, сам не знаючи, навіщо й куди.

І ось він - вибух!

І другий вибух:

- УР-Р-А-А!

Ніби завірюхою підхоплені, кинулися автоматники на прорив.

Крамаренко Борис Степанович за цю операцію був нагороджений медаллю «За бойові заслуги». Посмертно.

Потім, уже в мирні дні, балабанівці поставили в селі пам'ятник землякам, які полягли в боях, і послали в Ярославку, батькові Бориса запрошення на урочисте відкриття пам'ятника.

Зрозуміло, поїхав туди сам Борис Степанович, і на святі розповів селянам, як усе було, як він, поранений, дістався до дороги, як потрапив у госпіталь завдяки добрим людям.

 

5

На захід йшли з великими битвами на Волзі, на Дніпрі, в Корсунь-Шевченківському, на Курській дузі й потім - Львівсько-Сандомирська операція 13 липня - 29 серпня 1944 року. В ході цієї операції була розгромлена група німецько-фашистських армій «Північна Україна». Розбито 32 дивізії, 8 дивізій зовсім були знищені, були звільнені західні райони України та південно-східні райони Польщі.

З погляду військового мистецтва, Львівсько-Сандомирська операція характерна великим розмахом, різноманітністю бойових дій і широким застосуванням різних форм оперативного маневру.

Як розповідав отець Борис, відлежався він у госпіталі, відгодувався, навіть щоки порожевіли, очі веселіше засвітилися. І літнім червоним сонечком, уже гвардії сержантом, командиром відділення полкової розвідки 167-ї стрілецької дивізії прибув він на початок цієї операції. Тут удостоївся другого і третього ордена Слави.

167-ма вирушила до Дрогобича.

Партизани надіслали командуванню полку точну схему розташування німецького пункту, де зосереджено управління вибухами замінованих нафтовидобувних веж і нафтопереробного заводу, щоб при відступі висадити.

Командир полку сказав:

- Треба вирушати негайно, адже німці знають, що їм доведеться відходити, а тому можуть висадити ще до відходу, будь-якої хвилини. А ще я думаю, відправляти треба на завдання дві групи. Нехай кожна піде своїм шляхом. У разі невдачі однієї групи є інша. Тепер: потрібно не тільки висадити той пункт керування, а й знищити підривників, щоб не було кому підготувати повторне скерування.

- Звичайно, ми, командири обох груп, по карті все до крапельки, до кожної стежинки-звивинки вивчили, - говорив отець Борис, - але і в Балабанівці, й у Дрогобичі, й потім у мене щоразу бувало таке відчуття, ніби я знав цю доріжку, ніби ходив уже нею. Звичайно, це - в душі, а не в розумі. В молитві, яка у важкі хвилини невідступно бувала в мені: «Господи, Іісусе Христе, Сину Божий, допоможи мені грішному...». Ви знаєте, з таким відчуттям я ішов і цього разу, і там, на околиці побачив я кущі шипшини й сказав собі: за кущем цим і є той бункер, як на схемі зазначено. Закидали ми його гранатами, потім заглянули всередину. Там було четверо німців, вірніше те, що залишилося від них після десятка наших гранат.

- А інша група? - запитав я.

- І вона прийшла. Всіх хлопців висунули на бойові нагороди. Мені дали другу Славу.

 

6

До побачення, ненько Україно.

Попереду - Польща. 167-ма стрілецька мала звільнити місто Кросно.

До штабу дивізії привели з передової поляка, який, ледь розмовляючи українською, сказав, що німці замінували місто, на карті показав, де розташований командний бункер, розповів, як краще до нього пройти.

Звичайно, провести операцію зі знищення бункера доручили розвідникам, які відзначилися у Дрогобичі.

На цей раз пішов увесь взвод лейтенанта Єрошенка Вік­тора Івановича.

У густій передсвітанковій імлі, трохи вбік від крутого яру, щоб відвернути увагу супротивника на себе, наші відкрили по ворожих окопах ураганний артилерійський і кулеметний вогонь, цим допомогли розвідникам благополучно перейти лінію фронту і потім обривистим яром дістатися до командного бункера. На відміну від того, що був під Дрогобичем, цей добре охоронявся.

Зав'язався бій.

Розвідники знищили німецьку охорону, висадили бункер і...

Втратили одинадцять своїх хлопців.

Лейтенантові Єрошенку за цю операцію дали звання Героя Радянського Союзу, всі учасники бою нагороджені орденами, гвардії сержант Крамаренко орденом Слави першого ступеня - посмертно. В сутичці він закрив собою командира взводу.

Потім, коли приїхала похоронна команда, виявилося - сержант Крамаренко живий.

- Когось закрити собою, - сказав я, - ідучи назустріч власній смерті, дивитися їй у вічі, це просто по-людському, незалежно від твоєї волі, страшно. Навіть не страшно, а якось...

- Так-так, якось, - погодився отець Борис, - але якщо ти душею і серцем сповідуєш Господнє «возлюби ближнього, як самого себе», тоді все буває інакше. Я навіть не скажу, як.

 

***

Після війни польські власті на місці того бункера поставили пам'ятник радянським воїнам, які полягли, визволяючи їхнє місто. Поставили і запросили батьків сержанта Крамаренка на врочисте його відкриття.

Приїхав у Кросно і сам воїн. Його груди в орденах і медалях були живим бойовим щитом воїна.

Польський уряд нагородив сержанта вищим бойовим орденом держави Польща.

Двічі оплакували смерть свого сина Бориса батьки, тричі раділи його народженню.

 

7

Дев'яте травня сорок п'ятого.

Перемога!

Вона прийшла до гвардії сержанта в госпіталь, і лише в сорок сьомому він повернувся додому. Інвалідом другої групи.

На милицях.

Лише згодом йому зробили зручний, легкий протез, але він ще й на милицях почав ходити до Успенської церкви у Бобровиці.

Знав він, як засилали до Сибіру, на Соловки священиків і просто віруючих, знав, що в Бобровицькому районі закрили вісім храмів. Бачив, як на нього, героя Великої Вітчизняної війни, дивилася скоса влада, навіть погрожували, називаючи дисидентом - отже, ворогом.

Знав, бачив і не гнівався на них, повторюючи євангельське: «Отче, прости їм, бо не знають, що роблять».

Спочатку він просто співав на криласі, потім став регентом, а з часом його висвятили в диякони.

І ще одне Господнє благовоління виявилося в Успенському храмі: отець Борис, щоб прикрасити зубожілий за безбожний радянський період храм, написав кілька ікон. Вони дуже сподобалися настоятелю, а потім і владиці Чернігівської єпархії, який і здійснив чин їх освячення.

Шістнадцять років прослужив отець Борис в Успенському храмі.

Прийшов до влади Хрущов, і по країні прокотилася нова хвиля безбожництва: закривали монастирі, церкви, переслідували священнослужителів, усіляко принижуючи й ображаючи їх.

Закрили церкву і в Бобровиці.

Отця Бориса, висвятивши у протодиякони, перевели до Броварів, де у Петропавлівському храмі він до цієї пори служить.

Живе отець Борис у невеличкому будинку з матушкою Параскевою. Вони недавно розміняли п'ятдесят п'ятий рік подружнього життя. У них двоє дітей, четверо внуків. Будинок цей стоїть на станції Княжичі, біля самої залізничної дороги. Від ранку до ранку повз його вікна біжать потяги - час спливає у вічність.

 

Євгеній Карпов

orthodoxy.org.ua 

Адрес статьи на сайте zazimye.orthodoxy.su:
http://zazimye.orthodoxy.su/content/view/170/39/

© Свято-Воскресенський храм с.Зазим'я, Київська єпархія УПЦ, 2018
© Все права защищены!
© Printed by Joomla! Ukraine Print Engine, 23.10.2018 15:04
http://www.joomla-ua.org

Переглядів: 1135

  Написати перший коментар
RSS

Комментарі дозволено залишати тільки зареєстрованим користувачам.
Зайдіть в систему або зареєструйтесь.



Powered by AkoComment Tweaked Special Edition v.1.4.6
AkoComment © Copyright 2004 by Arthur Konze - www.mamboportal.com
All right reserved