— Ваше Блаженство! Які позитивні зміни, на Ваш погляд, відбулися в лоні Православної Церкви за останні 15 років в українській державі?
— Зміни, причому кардинальні, відбулися не в Церкві, а у ставленні до Церкви з боку влади, держави, суспільства. Ми дійсно живемо в умовах релігійної свободи, про яку 20 років тому не могли і мріяти. За офіційними даними, за час радянської влади в СРСР було зруйновано сто тисяч православних храмів, це робилося цілеспрямовано, планомірно аж до перебудови. Руйнували, розбирали, «перепрофілювували» під господарські і культурні потреби. В Україні навіть у 1980-і влада щорічно закривала по 100-120 храмів. Залишали по 3-4 церкви на район, у східних регіонах і такого не дозволялось. Проте більшість громад Руської Православної Церкви знаходилася в Україні, насамперед у західних областях, куди радянська влада прийшла лише в передвоєнні роки. Нові храми забороняли будувати (у Києві перший за 75 років храм – невелика церква пам'яті жертв Чорнобиля – був побудований у 1993 році), старі – не дозволяли ремонтувати, шукали будь-який привід, щоб закрити парафію. До того ж усі церковні будівлі і майно були власністю атеїстичної держави. При владі були марксисти-матеріалісти, які думали: якщо вибити економічні основи з-під громад, то вони перестануть існувати. Душили податками, наглядом, заборонами. Ви можете запитати у своїх літніх священиків і парафіян, чого коштувало в ті роки похрестити дитину, повінчати молодят, замінити лист заліза на старій покрівлі храму. Тож виходить, що ми довгі десятиліття проходили «тест» на виживання. Сьогодні, незважаючи на всі наші економічні, політичні складності, є головне – можливість вільно сповідати віру.

— Ваше Блаженство! Які позитивні зміни, на Ваш погляд, відбулися в лоні Православної Церкви за останні 15 років в українській державі?
— Зміни, причому кардинальні, відбулися не в Церкві, а у ставленні до Церкви з боку влади, держави, суспільства. Ми дійсно живемо в умовах релігійної свободи, про яку 20 років тому не могли і мріяти. За офіційними даними, за час радянської влади в СРСР було зруйновано сто тисяч православних храмів, це робилося цілеспрямовано, планомірно аж до перебудови. Руйнували, розбирали, «перепрофілювували» під господарські і культурні потреби. В Україні навіть у 1980-і влада щорічно закривала по 100-120 храмів. Залишали по 3-4 церкви на район, у східних регіонах і такого не дозволялось. Проте більшість громад Руської Православної Церкви знаходилася в Україні, насамперед у західних областях, куди радянська влада прийшла лише в передвоєнні роки. Нові храми забороняли будувати (у Києві перший за 75 років храм – невелика церква пам'яті жертв Чорнобиля – був побудований у 1993 році), старі – не дозволяли ремонтувати, шукали будь-який привід, щоб закрити парафію. До того ж усі церковні будівлі і майно були власністю атеїстичної держави. При владі були марксисти-матеріалісти, які думали: якщо вибити економічні основи з-під громад, то вони перестануть існувати. Душили податками, наглядом, заборонами. Ви можете запитати у своїх літніх священиків і парафіян, чого коштувало в ті роки похрестити дитину, повінчати молодят, замінити лист заліза на старій покрівлі храму. Тож виходить, що ми довгі десятиліття проходили «тест» на виживання. Сьогодні, незважаючи на всі наші економічні, політичні складності, є головне – можливість вільно сповідати віру.

— А яким чином Православна Церква протистояла тоталітарній атеїстичній державі?
— Атеїзм був державною ідеологією, людям зі шкільної лави прищеплювалося вороже ставлення до Церкви. Не тільки в системі освіти, але й на виробництві обов'язковими були «куточки атеїста». Дітей з віруючих сімей і їхніх батьків «розбирали» на різних зборах. Людині, що сповідувала віру, дуже важко було одержати вищу освіту, займатися науковою працею, зайняти керівну посаду. Віруюча людина в трудовому колективі – це надзвичайна подія. Керівників таких колективів суворо карали. У тих умовах протистояння полягало лише в одному – зберегти віру православну.
Це вимагало мужності, і її проявляли як вищі ієрархи Церкви, так і рядові священнослужителі і віруючі. Ви знаєте, що Святійший Патріарх Тихон відлучив від Церкви організаторів «червоного терору». В опублікованих у всіх радянських газетах списках «ворогів народу» він значився під першим номером і помер під домашнім арештом. З тих єпископів, які керували або тимчасово керували на Київській кафедрі єпархією, були страчені вісім, починаючи від священномученика митрополита Володимира, розстріляного під стінами Лаври в січні 1918, і закінчуючи священномучеником архієпископом Олександром, який загинув у Харківській в'язниці в 1940 році. Деякі померли у вигнанні, як митрополит Київський Антоній (Храповицький), або відразу після повернення із заслання, як митрополит Київський Михайло (Єрмаков), але усі прошили через арешти і в'язниці, ГУЛАГ. Загинуло біля трьохсот православних архієреїв, більше ста тисяч священнослужителів і монахів. Адже остання передвоєнна п'ятирічка дістала назву «п'ятирічки безбожництва», завданням якої було «закрити» релігійне питання раз і назавжди.
Під час війни на окупованих територіях відкрилось багато храмів і монастирів. Однак після звільнення почалися репресії проти тих, хто в них служив. Біля двох тисяч священиків, у тому числі намісник і братія Києво-Печерської Лаври, а також ті, які повернулися на батьківщину після війни, отримали по 10-15 років таборів. Їхня провина полягала в тому, що вони правили служби, а отже, «співробітничали» з окупантами.
Потім почалася епоха хрущовських гонінь, яка, за словами самого Микити Хрущева, повинна була завершитися тим, що він «покаже останнього попа в СРСР». Влада на місцях стала виконувати і перевиконувати вказівки партійного вождя, у деяких областях, наприклад, у Запорізькій, було закрито більше 90 відсотків храмів.

— Багато писалось, що Хрущов мав на увазі саме Вас…
— Це міф, який з'явився після однієї з виставок, присвячених Хрущову. В експозиції була фотографія, де я, тоді молодий священик, стояв поруч з митрополитом Никодимом (Ротовим), а під фотографією було знамените хрущовське гасло, тому журналісти вирішили, що воно має відношення до мене. Так завдяки трудівникам пера я став «останнім попом» країни рад. Радянська держава була занадто ідеологізованою. Сьогодні можна лише дивуватися, скільки енергії, ресурсів воно витрачало на боротьбу з релігією. Після масового закриття храмів за часів Хрущова почався період «планомірного придушення». Як можна було цьому протистояти? Парафію, як правило, закривали, якщо храм був у аварійному стані, якщо не було священика, якщо розпадалася «двадцятка». Тому Патріархія намагалася робити все, щоб цих основ не було. Парафіям, що бідували, допомагала тим, що передавала дозволену до продажу церковну літературу, богослужбові приналежності, іконки, хрестики, а виторг залишався на приходах. Коли я був керуючим справами Руської Православної Церкви, я не пам'ятаю жодного випадку, щоб гроші за церковні товари, які поставлялись в Україну, повертались в Патріархію. Це було підмогою для утримання храмів. Гостру проблему кадрів вирішували в такий спосіб. У єпархіях практично неможливо було рукополагати священиків, оскільки виходило, що місцеві партійні, адміністративні органи, КДБ «недогляділи», «зблагодушнічали» і зростили на підвідомчій території «відщепенця». Це загрожувало партійними стягненнями, службовими неприємностями, тому влада все тримала на контролі. Приходилось знаходити обідні шляхи, рукополагати «за межами», у духовних школах – Московській, Одеській, – і священнослужитель повертався, уже не псуючи статистики «атеїстичної роботи». За час ректорства в Московській духовній академії і семінарії я рукоположив біля п'ятисот священиків для приходів в Україні. Те ж саме відбувалось і в Ленінградській духовній академії. Звичайно, молодому священикові влада, як правило, чинила всілякі перешкоди – „молодого фахівця” не прописували і т.д., але, зрештою його залишали в спокої. Партійні надії на «природне відмирання» православних парафій також не виправдалися. Треба відзначити глибоку релігійність жителів західних областей України, їх не змогли перебороти ні атеїстична пропаганда, ні переслідування. У часи Союзу вони давали велику кількість православних священиків і єпископів, і сьогодні єпископат Української Православної Церкви на дві третини складається з вихідців західних регіонів.
Коли настала епоха релігійної свободи, ніхто не агітував відроджувати і створювати православні громади. Ні держава, ні політичні партії, ні громадські організації, ні в газетах, ні на радіо, ні на телебаченні з такими закликами не виступали. Це була потреба самого народу. Усі ці 15 років Українська Православна Церква в середньому збільшувалася на 500 громад щорічно. Сьогодні в нас близько 12-ти тисяч приходів, 190 монастирів, 20 навчальних закладів, більше ста періодичних видань. Створені усі функціональні структури, які дозволяють Церкві здійснювати свою місію в суспільстві.

— Розкажіть, будь ласка, про роль Православної Церкви у вирішенні соціальних проблем і морально-етичного виховання нашого суспільства.
— Віруюча людина, що живе за заповідями Господніми, – це завжди високо моральна людина, тому немає необхідності виховувати в ній якісь додаткові морально-етичні якості. Православна людина – це завжди патріот своєї батьківщини, земної і небесної, це сумлінний трудівник, це сім'янин, вірний чоловік, турботливий син і батько, відданий товариш, готовий завжди прийти на допомогу ближньому. Сьогодні і комуністи визнають, що віруючі – це не гірша, а краща частина суспільства. Навіть керівники фірм намагаються приймати на роботу віруючих людей, а не моральних «релятивістів». Що стосується соціального служіння Церкви, то тут були розроблені і прийняті Архієрейським Собором «Основи соціальної концепції Православної Церкви». Над ними кілька років працювали богослови, світські вчені. У „Основах...” обґрунтоване ставлення Православної Церкви до широкого кола державних, політичних, суспільних, економічних, соціальних, екологічних, наукових і т.д. проблем сучасності. Це одна з настільних книг священнослужителя в соціальній роботі на парафії. У радянські часи Церкві було заборонено навіть із проповіддю виходити за межі храму, традиції соціального служіння були перервані, тепер ми відновлюємо їх, насамперед ті, що з споконвіків були властиві Церкві, – це традиції добродійності і милосердя. Православні приходи і монастирі опікують будинки престарілих, дитячі будинки, в'язниці, військові частини, лікарні. У нас відкриті храми, молитовні кімнати у лікарнях, місцях позбавлення волі, є кілька приходів, що опікують ВІЧ-інфікованих і складаються з цих хворих. Ми маємо на меті, щоб усі наші монастирі були не тільки центрами молитви, але і соціальної допомоги. І є вже підбадьорюючі приклади. Так, при Свято-Вознесенському Банченському монастирі на Буковині функціонує центр, у якому живуть 150 дітей-сиріт і дітей, від яких відмовилися батьки, деякі діти хворі на ЦРБ. Щорічно приходи і єпархії відкривають табори для літнього оздоровлення дітей з незаможних родин.
Коли в другій половині 1990-х затримки виплати заробітної плати прийняли загрозливі розміри, Священний Синод прийняв звернення, де це явище було прирівняне до смертного гріха, тому що порушувало право працюючого і його родини на існування. Кілька років назад Церквою була розроблена концепція православного господарювання, що визначає відносини роботодавця і найнятого робітника, їхні взаємні права і обов’язки. Сьогодні це дуже актуально, оскільки повсюдно підприємці, користуючись безвихідністю безробітної людини, впроваджують потогінну систему, не створюють елементарних умов праці, від цього люди гинуть на виробництві або стають інвалідами, а їхньої родини приречені на тяжке існування.
Останнім часом ми постійно виступаємо з закликом об'єднати зусилля Церкви, громадськості і держави у боротьбі з епідемією туберкульозу, що охопила пенітенціарну систему і найбідніші верстви населення. Тішить те, що до нас іноді прислухаються багаті люди. Недавно було оголошено, що Ринат Ахметов заснував Фонд «Україна без туберкульозу» і перерахував на цю благу справу 50 мільйонів гривень.
Православна Церква опікує чорнобильський рух, ми відновили Свято-Іллінську церкву в Чорнобилі, єдиний діючий храм у зоні, і сподіваємося, що з нього почнеться відродження цієї землі.
Ми проводимо конференції по протидії работоргівлі, наркоманії, ігроманії, алкоголізму, абортам. Особлива турбота – молодіжне служіння. Ми благословляємо при храмах організовувати молодіжні клуби, спортивні, туристичні, бардівські секції, відеотеки – робити все, щоб вирвати молодих людей з вулиці, барів, шоу і т.д., з цієї індустрії розтління. Непоганий досвід вже має столичний Свято-Іонинський чоловічий монастир, який організував спортивну школу єдиноборств. Духовно-просвітницький центр при Володимирському храмі об’єднує бардів і літераторів столиці.
Соціальне служіння Церкви має багато сторін і багато проблем, та участь у ньому виховує, відкриває в людині не абстрактну, а діючу любов до ближнього, а значить, до Господа.

— Як Православна Церква піклується про духовне окормлення української пастви і порятунок вірних?
— Так, як вона це робила тисячу років на нашій землі, – службою Божою, молитвою, причащанням Святих Таїн. Іншого шляху до порятунку, крім зазначеного Господом і Спасом нашим Іісусом Христом, немає. Сьогодні УПЦ відновлює, будує кілька тисяч храмів. Через бідність громад велика частина з них – довгобуди. Але будувати треба, тому що ми не відновили і половини їхньої «дорепресивної» кількості. Хоча приходить інше лихо – фізичне скорочення населення, причому сільського. Закриваються сільські підприємства, школи, лікарні, громадам важко утримувати свої храми, священика. У радянський час один священик був на кілька сіл, тому що влада не дозволяла мати більше, сьогодні – не дозволяють економічні умови.

– Що Ви, Ваше Блаженство, можете сказати про місце і роль Української Православної Церкви у Всесвітньому Православ'ї і її співробітництві з закордонними православними сестрами-церквами?
– По кількості громад – ми одна із найбільших церков. Наше місце визначене історією. Київ - древня і вічна столиця Православ'я східних слов'ян. Тут народилася Руська Православна Церква, що утворила східнослов'янську православну цивілізацію, яка дала людству видатних богословів, мислителів, істориків, поетів, художників, композиторів, учених. У ХІХ столітті Київ став всесвітнім центром православного паломництва, вклонитися його святиням люди йшли здалеку. Славилася Київська богословська школа. У минулому столітті багато чого було втрачено. За часів радянської влади в столиці було зруйновано 145 православних храмів і пам'ятників, розграбоване й експропрійоване церковне майно, цінності, бібліотеки, а духовенство, богослови, православна інтелігенція були репресовані або вислані. За 15 років важко відновити і колишню роль, і колишню славу, адже практично всі починаємо з нуля. Можна сказати, що ми тільки створюємо умови для відродження традицій. Студенти наших духовних шкіл навчаються в Греції, Італії, Англії, Німеччині, Швейцарії, Польщі. Щорічно проводимо міжнародні конференції, у них беруть участь відомі православні богослови світу, самі беремо участь у міжнародних богословських форумах, співочих фестивалях в інших країнах. На наші торжества приїжджають делегації Помісних Церков, на всіх рівнях налагоджується співробітництво між єпархіями, парафіями, насамперед у питаннях паломництва до святинь братніх Церков.

— Сьогодні на різних рівнях у колах церковних і державних діячів, православної громадськості України дискутується питання створення єдиної помісної православної церкви в Україні. Ваше Блаженство, поділіться, будь ласка, думками з цього приводу.
– Це обговорюється не тільки сьогодні, а протягом останніх 15-ти років. Питанням єдиної помісної церкви були стурбовані і Президент Леонід Кравчук, і Президент Леонід Кучма, і Президент Віктор Ющенко. У 1992 році вже створювалася така церква. Це призвело до того, що з «двох гілок православ'я» стало три, і два роки велися запеклі «храмові війни», які пересварили єдинокровних, єдиновірних людей на довгі десятиліття. Думаю, подібне буде повторюватися кожен раз, якщо церковною проблемою будуть займатися депутати, політики, чиновники, якісь «церковні діячі», а не сама Церква. Питання статусу – внутрішня справа самої Церкви. Цей статус ніяким чином не впливає на місію Церкви, призначену Господом. Вона була спасительною і коли ми були частиною Константинопольської Церкви, і коли возз'єдналися з Руською Православною Церквою, коли були єпархіями РПЦ, коли стали Екзархатом, і нині, коли є автономною Церквою. Статус автономної (незалежної) нижче статусу автокефальної (самоочолюваної), але він дозволяє зберігати тисячолітню єдність з Руською Православною Церквою. Одна частина віруючих дорожить цією єдністю, інша не проти підвищення нашого статусу до автокефального, треті взагалі вважають цю проблему надуманою і неактуальною. У грудні минулого року я запросив Президента на Собор архієреїв УПЦ. Він мав можливість вислухати і обговорити питання автокефалії з сорока єпископами, за кожним з яких стоять сотні громад, десятки, а то і сотні тисяч православних віруючих. Віктор Андрійович ознайомився з усією панорамою думок з цього приводу. Загальна точка зору полягала в тому, що єдність Православної Церкви в Україні здійснюється винятково на основі церковних канонів, а не шляхом суспільно-політичних домовленостей. По-друге, статус широкої автономії на сьогоднішній день влаштовує всіх, а штурмування і нав'язування автокефального питання може призвести до розколів і нестроєній у самій УПЦ. Парафії і цілі єпархії перейдуть під пряме управління Патріарха Московського, під юрисдикцію Сербського і Румунського Патріархів. Усе це викличе переділ майна, нову храмову війну. Навіть та частина, що буде стояти на позиціях «автокефалії», не буде визнана, оскільки автокефалія надається «квітучій», єдиній Церкві, а не такій, що перебуває в розколі.
Крім того, держава, що втручається у внутрішні справи Церкви, до думки самої Церкви прислухається дуже рідко і мало що робить, щоб Православ'я в країні дійсно було «квітучим». Ми вже 15 років домагаємось повернення Церкві статусу юридичної особи, якого вона була позбавлена ще у 1918 році ленінським урядом. Та все марно. Ми наполягаємо на виконанні указів президентів України про повернення експропрійованої атеїстичним урядом власності – храмів і майна. Безрезультатно. Навіть рішення вищих судових інстанцій України про повернення нам храмів не виконуються більш десяти років. Ми просимо розглянути законодавчі перешкоди на шляху соціального служіння Церкви, адже за законом практично неможливо при храмі відкрити ні притулок, ні навіть благодійну їдальню. Я вже не кажу про викладання основ православної віри в школі. Незважаючи на розпорядження Президента, усе це буксує і невідомо коли буде втілене.
Отже, парадокс полягає в тому, що багато діячів стурбовані нашим статусом і мало хто переймається реальними проблемами Церкви.

Бесіду вів Степан Боруцький
„Львівська газета”

Написати перший коментар

Комментарі дозволено залишати тільки зареєстрованим користувачам.
Зайдіть в систему або зареєструйтесь.